По всьому хапав синю птицю за хвіст на майбутньому Каховському водосховищі, у вугільному забої, на розлогих ковильних просторах Казахстану. Але все одно повернувся до витоків у рідні креса, до непорочної Оратівки. Там і зустрів свою долю з блакитними очима, Олександру, що співає наче душу мережить. Покохались. Одружились. Виростили трьох красунечок-донечок. Поставили на ноги онуків. Вже й правнуків вчать життєвих примудростей. І все разом... все при купочці. Якщо на світі є любов, то вона у вподобі Дмитра Захаровича й Олександри Миколаївни.
У 1961-му та 1962-му роках - удосконалення газетярського ремесла при московському Центральному Будинку журналіста. А вже по тому тридцять шість літ сповна і без оглядки буде віддано "районці" - оратівській, потім - гайсинській і понад три десятки років - в іллінецькій.
Постійні пошуки істини і людської правди викладались в міркування й роздуми. А згодом - у книги. У світ вийшли три добірки оповідань "Так і живемо" 2011р., "Пазли" 2013р., "Ошукані надії" 2019р. "На чорному хлібі історії"2013р. (перевидання 2020р.)
26 грудня 2019 року довгоочікувана, цікава і добра відбулась творча зустріч в Іллінецькій міській мультимедійній бібліотеці Іллінецької міської ОТГ. Під час зустрічі автор презентував свій творчий доробок, що вийшов з під його талановитого пера.
Теплі слова вдячності за творчість дарували поважному гостю Ліда Кіндратівна Любарська, Ада Василівна Саміляк, Гана Василівна Шульга, Антоніна Омельянівна Сирота, Валентина Дмитрівна Бондар, Ніна Миколаївна Ящук та заслужений працівник культури Микола Федорович Романов. Зокрема Микола Романов зауважив, що твори Дмитра Захаровича мають свою неповторну енергетику, зачіпають срібні струни духовних переживань і вчать нас бути добрими та відкритими.
Безсумнівно, зустріч з автором залишила в серцях тепло і радість від спілкування.
https://drive.google.com/open?id=1zOkC8YGC3y6vNqWcA6olUhlV8WIKEjgT
З рукописної збірні «Кому – лихо, а лукавому втіха» пропоную вашій увазі:
АРАБЕСКИ* ДИТИНСТВА
Дивна і не до кінця зрозуміла людська природа, її пам’ять. Що діялося учора, сьогодні може пригадатися, а може – й ні. А ось перші враження з раннього дитинства пам’ять береже цупко. Раптом окреслиться в уяві, і, грішним ділом, скортить навіть рукою доторкнутись. На превеликий жаль уява навідріз відмовляється змальовувати дорогий серцю образ – очі, обриси обличчя, ходу, міміку і жести, голос – нашого батька. Збереглася карточка, але того мало. Останні проводи на війну, як згадаю, так і стануть перед очима: візник батожить коней, щоб дали розгону, на вибоїнах воза підкидає нестямно, батько наш, Захар Семенович, правицею держиться за люшнину, а друга махає, махає, махає… аж до Глибокого Яру…
Уже ж ці дорослі! З якоїсь нести придумали:
̶ Мале, що дурне, ̶ нічого не кумекає.
А тут: як день, так і одкровення,
як похід за ворота, дак щось таке
здибаєш, про що досі й не гадалося.
Ото вигребешся на Лису Гору, аж на черепок, та ще потягнешся навшпиньки, то й ухопиш оком, як десь під Животовом Сторожова могила, мов у правічному сні, в полудневому мареві нудиться. Учора наче не було, а це – моє вам з поклоном!
______________________
*А р а б е с к и – вид орнаменту з
геометричних фігур (словник).
Вже під кінець травня травиця на Лисі
Горі з підсонячного боку шкарубне, береться ломкими струпами і під босою п’ятою шебершить. Схили всіяні округлими нірками, спечена земля наче віспою побита. І майже біля
кожної – варта в аспидно-чорних макінтошах
¾
ми їх ще жуками-кравчиками поіменували.
Поки посімейство в нірці порається, або пустилося в мандри, охорона незмично пасе довкілля.
Якби яка халера сунулась, такого б ухопила одкоша, що страх! Інколи ми
влаштовували підлі провокації: піймаєш деінде випадкового кравчика, підселиш наче до порожньої нірки, а він –
простота! наче аж радий. Але через якусь коротку мить споро, заднім ходом дає
драчки. За ним господар помешкання. Зчепляться
в такій люті, наче це їх останній бій. Аж
лапками похрускують.
А то раз трапився вужисько, скручений
калачиком. Десь-то здрімнув – після прохолодної ночі лоскотно погрітися на
сонці. Дорослі застерігали: якщо на головці жовто-гарячий бантик – то нічого;
якби не гадюка! Шкода стало проганяти солодку дрімоту і я роблю крок-два задки,
потім те місце огинаю стороною.
На те у нас Гора і Лиса – як собача шкура, напнута на обичайку під барабан, а, дивись, живе, нуртує, множиться. Казала мама: на погибель ворогам, а людям сердешним ̶ на користь.
***
А тут ‒ моя ти годинонька! я обережно
ступаю на покосну луговину. А там трави – дорослому в пояс, під косу
просяться! Сонце ще ледаченько бродить десь над Лисою Горою. Та ось перший
сполох, перший пружистий промінець,
перше диво несказанне там, де роси
достигло визріли і святешно розвішали легенди-ліхтарики. І з
кожного сочиться то срібло високої
проби, то достигла закатна зірниця,
то мерехтливі світлячки, схожі на той
жар, що мама, коли пече хліб, у запічок вигортає, а то синенько-холодним блиском
ятриться. Поведеш головою вліво-право, а воно, знай, грає, казково міниться. І
кожна з тих крапель увібрала в себе щонайменше пів-світу; і мене, малого, а ще
дворнягу нашого Джигіта, який на радощах вибродився по саме годі і зараз тяжко
носить боками.
О! Прочумався метелик в празникових одежах і зручно моститься не стебло лугової м’яти. Крильця то стулить, то розметає до упору, стулить і розметає, мабуть, важить, чим смачненьким поживитися. Стулить, а то розметає, а мені пригадається Козятинська сортова, де спритний стрілочник, посилаючи вагона на ту чи іншу колію, схоже розмахує кольоровими прапорцями.
***
Хто хоч раз спробував, що таке скажений
шал погоні, той не дасть збрехати, яка це сутуж, коли в горлі пече, дух
забиває, якась невдоба ось-ось підкосить, а в росудок швайкою штрихає: «Брешеш
– не доженеш!»
Ніч глуха, темна, витягнеш руку – не
видко. А під ногами огудення плутається. Мацаєш і гадаєш: огірок під рукою чи
суха грудка суглинку. В кишенях вже мало місця і я попускаю пазуху…
Зразу страхи заважали, дослухався до
кожного шороху. А потім наче вбувся, послабив пильність. «До краю, думаю, вже недалечко,
а там – через тин і хай дядько Артем ловить вітра вполі!»
Я навіть не збагнув, відкіль що взялося.
Майже у вухо хтось шепотунув знущально - глузливе: «Є?» Першої миті прийшло на
думку: мана якась, це буває, а ж поки повторно не обізвалося з темряви: «Питаю
– є?» Як линялий заєць з-під грудки, скочив я набік, а вже тоді: «Дай, Боже,
ноги!», на ходу розсмикуючи пазуху. А в спину, як з пісні: «Погоня, погоня,
погоня!..» Вже як повірив, що моє бере, майже вголос прохопився: «А дзюськи!»
Ні, не огірок чи якась там спасівчана грушка манили в людські садки і на городи. Саме азартний смак погоні величав наші нічні набіги.
***
За хронологією, ці діяння «святого
янголятки» годилося би пересунути на переднє місце, але хай вже – як є.
Давид Шор в наше село навідувався раз на
місяць, рідко – двічі. Конячина в нього під хомутом – невизначеної масті застояного
болота. Сам Давид в комзолі, що вже побував у бувальцях; під ним вгадувались ще
прямі тужаві плечі; ніс лучком нависав над верхньою пласкатою губою; вовнисті
брови навіть в ясний день притінювали колись азартні на гешефт очі; з вушнин в
мою долоню кучерявилось побите сивиною волосся такими пацьорками, що хоч гребінця
подавай. Він поволеньки їхав вулицею і утробно гукав на всі боки: «Беремо кості
– маслята, відра - дверцята – що негоже,
а жалко викидати!» За спиною у нього побитий шашлем сундучок, а там - мої ви святителі! – краму на вибір: голки,
шпильки, лаковані гудзики, риболовні гачки, запальнички з коліщатком, об яке
викрешують вогонь; окремо терточки для хатнього обіходу; навіть сувійчик сірого,
як осіння нудьга, сатину.
Явдоха дядька Артема, так та винесла ватяне
одіяло, на якому живого місця не лишилося – купи не держиться. Я бачив, як
вона, довольна, міняла свій непотріб на дюжину голок різного калібру,
наперстка, маленьке підситечко, яким наша мама галушки з окропу вихоплює,
виміняла для Катьки сережки, бо та нахвалялася, що вже мочки на вухах проштрикнула.
Дитинство нам припало – не позаздриш –
не тільки босоноге, а й голобедре. Коли ще ті домашні на якісь штанята згоряться?
Ти ж світи не тільки бедрами, бо сорочка хоч і в коліно, з однією застібкою під
шию, а не завжди прикриєш, що треба… «А я – ось! А в мене ‒ обнова! – хочу гукнути що є духу, але ніхто,
крім когута з примороженим гребенем, мене не чує. І все одно гукаю: ‒ Хай
тільки Катька сунеться на вулицю, то не примінно побаче.
‒ А ти, обияснику, чого тріщишся? –
виводить мене із-за думи старий єврей…
До хати вертаюся присмерком, як вже сліпака
затеплили, щоб, знать, пропажа відразу в очі не кинулася. З порога –
бочком-бочком, а правицю тримаю за спиною.
‒ Бачу, щось знову проброїв?‒ питає
мама, ще нічого не тямлячи, а мені себе зараз жалко до сліз, і маму до болю
шкода. Зрештою не витримую і простягаю руку, на середньому пальці якої нехитрий
перстеньок із синьою вкрапинкою дешевого шкла.
‒ Я… Шо… Штани…‒ зразу ще щось несусвітнє
белькочу, там мене рве навзрид, та такою гіркою сльозою, що по хаті аж полином
дихнуло.
Треба знати нашу маму. Я чекав
скаженного розносу, а вона мирно ворухнула кутиками уст, хлюпнула з полохких
очей загадкою і мовила притишено:
‒ Не на одних, сину, штанах світ клином
зійшовся… А того баришника як би тільки здибала!
Час ніколи ні на кого не підчікує. Він,
як та безіменна річечка під Лисою Горою, що безупинно миє глинисті одкоси. То
вона прямиться, то міняє русло. І мниться їй безбережне синє море!...
А перстеньок не загубився! Він – як
судьба! Під час переходу з третього до четвертого класу, я довірився бабуні Парасці
оглушливим одкровенням, мовляв, по-барабану мені школа – буду женитися! Вже й
наречена вроді згодна.
Ось які вони, арабески дитинства,‒ пальця в рот не клади!
Немає коментарів:
Дописати коментар