ВИЗНАЧНІ ДАТИ ІЛЛІНЕЧЧИНИ

 Історичні події та ювілейні дати відомих особистостей 

Знаменні і пам’ятні дати 2022 року  Іллінецької міської ОТГ

190 років від дня народження Петра Івановича Ніщинського (9.(21).9.1832 – 4(16).3.1896  с. Неменка Іллінецького району).

Композитор, педагог, поет, перекладач. Одержав освіту в Київській духовній семінарії, а потім продовжував в Греції, де в 1856 р. закінчив філологічний і богословський факультети Афінського університету, захистив дисертацію на  ступінь магістра наук.

Повернувшись на батьківщину, П.І.Ніщинський віддається педагогічній роботі, вчителює в Петербурзі, Одесі, Ананьєві на Одещині.

Вклад  П.І. Ніщинського назавжди ввійшло в скарбницю української культури. Автор історичних пісень, романсів, перших перекладів українською мовою – «Одіссеї» і частково «Іліади» Гомера, «Антігони» Софокла та деякі твори інших давньогрецьких авторів, брав участь у  складанні російсько-українського словника, написав підручник грецької мови.

Ніщинський був блискучим композитором. В 1875р. створив музичну композицію «Вечорниці» до п’єси Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля». Вершиною цього музичного твору є пісня «Закувала та сива зозуля», сповнена палкого патріотизму, заклику до боротьби, віри в краще майбутнє народу. Він також написав музику до пісні «Козак Софрон», «Байда» та інших. Помер П.І.Ніщинський 16 березня 1896 року на Поділлі. Могила його знаходиться в с. Ворошилівці біля Тиврова. 

95  років  (10.06.1927 - 1989) від дня народження Олексія Самійловича ЛИПОВЕЦЬКОГО директора Іллінецького районного Будинку культури. Народився Олексій Липовецький в м.Іллінцях, у простій, не заможній єврейській родині. Батько працював працював на мотузні робітником а мати була домогосподаркою, доглядала сина і молодшу доньку Аню. З дитячих років вони увібрали у себе найкращі риси культур двох народів: українську толерантність і єврейську мудрість,  мелодійність українських пісень і тужливість єврейських народних мелодій. У 1934 році пішов до Іллінецької школи, а коли він закінчив 7 класів – розпочалась війна. В січні 1945 року був призваний на військову службу у запасний полк внутрішніх військ, що базувався у Києві. Додому юнак   повернувся у 1949. У травні цього ж року очолив Іллінецький районний Будинок культури. З часом Олексій Самойлович закінчив Тульчинський культосвітній технікум. А в трудовій книжці Липовецького був один-єдиний запис «Призначений на посаду директора Іллінецького РБК». Олексій Самойлович був не лише прекрасним адміністратором, а й яскравою творчою особистістю. Він зумів згуртувати в районному будинку  колектив однодумців, що працював на спільну ідею. І працював  злагоджено: у 50-80-ті роки далеко за межами області лунала слава про Іллінецький народний театр, хор «Вінок Поділля» хореографічний колектив, агітаційно-художню бригаду. Будинок культури знали за межами України, адже він двічі виходив переможцем Всесоюзного республіканського огляду культурних установ, заносився на обласну Дошку Пошани, нагороджувався перехідним Червоним прапором. Липовецткий О.С. був нагороджений орденом Трудового Червоного Правпора                

80 років від дня народження Одарченка Григорія Павловича (25.10.1942, с.Леухи Іллінецького району). Журналіст, поет. 1960 року закінчив Леухівську середню школу, відтак – ФЗУ №4 при заводі «Россільмаш» в Ростові-на-Дону, де працював до 1962 року слюсарем. 1962-65 рр. працює на різних роботах у Леухівському колгоспі, а з 1965-67рр. на Херсонському текстильному комбінаті. З 1967-72 – студент Московського літературного інституту ім. М.Горького, а з 1972-73 – кореспондент Вінницького обласного комітету в справах телебачення і радіомовлення. З 1973 – редактор реклами Вінницької облспоживспілки. 1991 видав збірку віршів «Тополиний шелест» у Вінницькому видавничому відділі обласного управління по пресі.

80  років (18.04.1942), від дня народження  Степана Олександровича ГАНЖІ, заслуженого майстра народної творчості України, майстра килимарства, члена НСМНМУ, лауреата Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, лауреат премії ім. Данила Щербаківського, володар мистецької премії «Київ» у галузі народного декоративного мистецтва ім. Сергія Колоса.

У першому класі сидів за партою з ровесницею Еммою Бабчук, тепер заслуженою журналісткою України. По закінченні семирічки 1958 року Степан пішов до Вінницької школи ФЗО № 2— тепер це називається коледжем. Після армії закінчив хореографічне училище і працював у  знаному на весь світ колективі — Українському народному хорі імені Григорія Верьовки. Разом із ним подолянин об'їхав чи не весь світ. У 1984 році вийшов на артистичну пенсію.  З 1972 року почав займатися малюванням. У 1987 році — перші спроби килимарства.  Мистецькі твори «Килими»  зберігаються в Дирекції виставок у м. Київ, Музеї Гетьманства, Музеї М.С.Грушевського, у приватних колекціях України та зарубіжжя.

80  років  (10.05.1942) від дня народження Емми Антонівни БАБЧУК української журналістки, публіцистки. Народилась в с. Жорнище, Іллінецького району  Вінницької області). Заслужений журналіст України (1994). Володарка журналістської  пре­мія «Ніка», міжнародної премія ім. Пилипа Орлика (обидві — 1998) і титулу "Всенародне визнання" (1997). З 1969 – редактор  музичного мовлення, Держтелерадіокомітету  України. Автор і ведуча радіопрограми "Незалежність" (1991-95), "Конституція. Держава. Стабільність" (з 1996; 1995-96 - "Соборність"), "Суботні зустрічі" (з 1992), «Фактор часу», «Нехай не гасне світ науки» (1999). Чл. СЖУ (з 1981).

70 років від дня народження Михайла Йосиповича Бурбело  Народився 06.02.1952 у с.Жадани, Іллінецького району. Фахівець у галузі електропостачання, доктор технічних наук (2005), професор (2006), завідувач кафедри ЕСЕЕМ Вінницького національного технічного університету. 1980 р. закінчив Івано-Франківський інститут нафти і газу за спеціальністю «Електропостачання промислових підприємств, міст і сільського господарства». З 1993 р. працює у ВНТУ. М.Й. Бурбело має понад 180 наукових та навчально-методичних праць, з них 10 авторських свідоцтв і патентів на винаходи СРСР та України, 9 навчальних посібників, 4 монографії. Вчений створив науковий напрям «Інформаційні технології покращення якості електроенергії та ефективності електроспоживання». Під його керівництвом захищені 3 кандидатські дисертації і працюють над їх завершенням 4 аспіранти. Михайло Йосипович – член спеціалізованої Вченої ради по захисту дисертацій за спеціальностями: «Електротехнічні комплекси та системи» та «Електричні станції, мережі і системи». Він – член редколегії журналу «Наукові праці ВНТУ», нагороджений срібною медаллю ВДНГ СРСР.

60 років  автору слів Гімну Іллінеччини СЕМЕНЮКУ Сергію Андрійовичу. Народився 21 липня 1962 року в с. Чечелівка Гайсинського району, Вінницької області. Випускник філологічного факультету (1983), аспі­рантури (1995) Вінницького державного педагогіч­ного інституту ім. М. Островського. Сергій Андрійович  починав трудову діяльність вчителем української мови і літератури та англійської мови в Леухівській школі, а потім очолював Китайгородську середню школу. З 1996 року став на чолі відділу освіти Іллінецької райдержадміністрації, нині – займає посаду керуючого справами виконавчого апарату Іллінецької районної ради. Спеціаліст вищої категорії. Переможець Всеукраїнського конкурсу «Учитель року» (1992). Заслужений вчитель України. Будучи наділеним даром поетичного слова, він створює літературні доробки, стаття, що часто з’являються на сторінках районної газет и. Перу С.А.Семенюка належить ряд поезій, зокрема й Гімн Іллінецького району. У 2011 році зібрав і упорядкував матеріали для довідкового видання «Іллінеччина – окраса землі Подільської». Крім того, Сергія Андрійовича вважають одним з найкращих знавців рідної мови. Він є автором двадцяти наукових праць з питань викладання української словесності, зокрема: «Вивчення біографії м. Коцюбинського в 9 класі»; «Новела Є. Гуцала "В гості до білого світу" на уроках з позакладеного читання в 6 класі»; «Повісті Є. Гуцала "Княжа гора" на уроках української літератури в середній школі». Коло педагогічних інтересів — розвиток усного та писемного зв'язного мовлення у школярів. Значну увагу приділяє проблемі використання народної творчості та етнопедагогіки на уроках української мови та літератури.

125 років (1897р.)- споруджений Свято - Воскресенський собор в м.Іллінці. Пам’ятка архітектури, благодійний подарунок місту від Олени Петрівни Демидової, княгині Сан-Донато. 

120 років (1902р.) – споруджено Троїцьку церкву в Іллінецькому передмісті Морозівка 

140 років (1882 р.) – споруджено  будинок земської лікарні (нині ЛОР відділення центральної райлікарні) 

90 років (1932р.) – Іллінці стають райцентром Вінницької області, відповідно до нового адміністративного поділу. 

60 років (15. 12.1962р.) – школі с. Тягун

 55 років (1967р.) – відкрито стадіон на 3 тисячі місць.

Знаменні і пам’ятні дати 2021 року  Іллінецької міської ОТГ

630 річниця першої письмової згадки про містечко Іллінці.

Судячи з наявних документів, Іллінці є найдавнішим поселенням  на річці Соб. Як вже існуючий населений пункт, він згідно грамоти князя Федора Коріатовича від 20 червня  1391р. подарований подільському старості Григорію Соколецькому.

Існує кілька версій походження назви Іллінці. Найбільш відому з них записав краєзнавець І.Д. Бабенко. Вона заснована на переказах про те, що минулому через Липовець, Іллінці проходив торговий шлях на Умань. Чумаки, вирушаючи вранці  з Вінниці, прибували вечором до нашого містечка стомлені та голодні. Лунала команда: «Гей, хлопці, соб на линці!»  і чумаки повертали до річки, де в той час водилося багато линів. Так за багато років за річкою закріпилась назва Соб, а за населеним пунктом – Линці, згодом Лінці, Іллінці.

Інший варіант походження назви міста пов’язаний з проживанням тут євреїв, у яких поширене ім’я Ілля, звідси, мовляв і назвали  мешканців «іллінцями».

На думку вінницького історика Ю.Кокряцького, назва Іллінці значно давніша. У V ст. до н.е. на землях України, зокрема у м. Ольвії, що в гирлі Бугу, побував грецький «батько історії» Геродот. Користуючись розповідями прибулих по Бугу та Собу  торговців, він залишив опис нашої прабатьківщини, у  якому поміж  іншого названі племена гелонців, будинів(бужан), немрів. Ю. Кокряцький припускає, що Немирів стоїть на землях немрів, а Іллінці – гелонців. Від них, імовірно, походять елліни-греки. Під латинською назвою Elins місто позначене на карті України XVIIст., що її склав французький інженер Г.Л. Боплан.

В офіційних документах XIV  - початку ХХ ст. населений пункт записаний, як Ільінець, Лінці, Іллінці.

Література:

Археологическая карта Киевской губернии.-М.,1895. С.70

Записки земельных дач короля Казимира. Документы Московского архива Министерства юстиции. – М.,1897.-Т.1.С.46

Яворницький Дмитро. Історія запорозьких козаків.Т.2, К.,1990.-С.327

Документи Богдана Хмельницького.К.,1961.-С.383

100 еврейских местечек Украины. Вып.2. Подолия. Исторический путеводитель. С.-Петербург,2000

Дорош Ірина. Землеволодіння української шляхти на Брацлавщині з кінця ХІV до середини ХVIIст. – Подільська старовина.-Вінниця,2003.-С.76

Дан О.Ю. Козацтво Брацлавщини у боротьбі за свободу і незалежність (1648-1676).-К.,2004.-С.235,280 

Дорош Микола. Літин - містечко сонцепоклонників / М. Дорош//Вінниччина.-2010.- 4червня.

Запорізька Січ і Українське козацтво: Зб. наук. праць.-К., 2013. С.3-36

 105 років (1911) з часу заснування народного самодіяльного театру при міському будинку культури м. Іллінці.

Навесні 1911 р. передова молодь місцевої цукроварні організувала драматичний гурток, яким керували І. Саковський і О. Овдієнко. Довгий час на самодіяльній сцені працював відомий артист І.І. Садовський. Спочатку були одноактні п’єси, водевілі, згодом великі драматичні твори: «Платон Кречет», «В степах України», «Загибель ескадри», «Правда» О. Корнійчука, «Павлинка» Я. Купали та багато інших. У 1962 р. за постановку режисером І. Задорожним п’єс «Фата Моргана» та «День народження» театру присвоєно звання народного. 1971 р. – у театрі новий режисер О. Федосов. Його постановки: «Вовчиха» О. Кобилянської, «Гілея», «Таке довге-довге літо» М. Зарудного, «Іменем землі і сонця» І. Друце, «Мати-наймичка» І. Тогобочного за Т. Шевченком, «Безталанна» І. Карпенка-Карого та багато інших мали великий успіх, а колектив удостоювався високих нагород, завойовував золоті, срібні й бронзові медалі на фестивалях народних талантів. Зараз народним аматорським театром керує А.В. Глущук.

Література:

Красуляк, З. На підмостках театральної осені : [про історію і сьогодення нар. аматор. театр. колективу Іллінец. РБК] / З. Красуляк // Світлиця. – 2011. – № 4. – С. 39-41 : кольор. іл.

Вільчинська, О. Народному театру Іллінців – 100 років! / О. Вільчинська // 33-й канал. – 2012. – 4 січ. – С. 18 : фот.

«На перші гулі» : [про прем’єру вистави «На перші гулі» нар. самодіял. театру Іллінец. РБК] // Трудова слава. – 2014. – 5 черв. : кольор. фот.

100 років з дня заснування Іллінецького  державного аграрного коледжу - одного з найстаріших навчальних закладів Вінницької області.

01.10.1921р. рішенням Липовецького повітового виконавчого комітету Рад для підготовки агротехніків рільництва було відкрито Іллінецьку сільськогосподарську професійну школу, нині Іллінецький державний аграрний коледж. Її створили для підготовки агротехніків для рільництва. Першим директором і співзасновником школи був Михайло Федорович Пилипчук. У рік заснування до навчального закладу було зараховано 35 учнів. За свою 100-річну історію школа пережила цілу низку реорганізацій.

У 1929 році агропрофшколу було перетворено в агрономічний технікум. А в 1934 році його розширено за рахунок приєднання Вінницького та Полонського (Житомирська область) агрономічних технікумів.

У 1964 році навчальний заклад реорганізовано в радгосп – технікум з навчально – дослідним господарством. Новою сторінкою в історії технікуму стала практика студентів у фермерських господарствах Польщі, Швеції, Швейцарії, міцніють міжнародні зв’язки навчального закладу.

В 2003 році Іллінецький державний аграрний технікум реорганізовано в Іллінецький аграрний технікум Вінницького державного аграрного університету.

З 2004 р. – Іллінецький коледж Вінницького державного аграрного університету. З 2008 р. заклад має сучасну назву – Іллінецький державний аграрний коледж. Тут підготовлено понад 21 тисячу фахівців для аграрної сфери економіки. Сьогодні в коледжі навчається понад тисячу студентів. Навчальний процес в коледжі має світський характер і вільний від втручання політичних партій і релігійних організацій.

З 1997 року очолює коледж директор Пиндус Василь Васильович.

Література та інтернет-ресурс:

Назарян, Т. Студентам – про трудові ресурси : [про проходження в Іллінец. район. центрі зайнятості дня відкритих дверей для студентів Іллінец. аграр. коледжу] / Т. Назарян // Вінниччина. – 2012. – 21 листоп. – С. 6.

Бухта, Г. Бібліотека аграрного коледжу впроваджує інновації в  інформаційно-просвітницькій  діяльності / Г. Бухта // Труд. слава. – 2014. – 25 верес. : фот.

Іллінецький державний аграрний коледж [Електронний ресурс] // Іллінецький державний аграрний коледж: офіц. сайт. – Режим доступу: www.idak.vn.ua/  

220 років від дня народження та 145 років з дня смерті Северина Гощинського  (4 листопада 1801 м. Іллінці - 25 лютого 1876 м. Львів) — польський громадський діяч, борець за незалежність, письменник, поет польського романтизму, видатний представник польсько-української шкоди романтизму, фольклорист, громадський діяч, представник «української школи» в польській літературі. Відомий як автор патріотичних віршів, а також один з чільних учасників месіаністичного об'єднання Анджея Тов'янського.

Походив із родини зубожілих шляхтичів. Сім'я Гощинських переїхала до маєтності Санґушків в Іллінці. Тут народився і був охрещений Северин. Дитинство і юність пройшли на Поділлі і Волині.  1806 року Гощинські переїхали до села Сьомаки біля Славути. Спершу Северин вчився у початковій школі у Славуті, а потім у школі лазаритів у Заславі. Згодом продовжив навчання у францисканів у Межирічу. Коли батька звільнили зі служби в Санґушків, сім'я перебувала в Новому Костянтинові, Северин три роки отримував лише приватні уроки. У 1814 році вступив до вінницької гімназії, де товаришував з Тимком Падурою, яку також не зміг закінчити через чергову втрату батьком роботи і переїзд до Умані. Там Северин Гощинський продовжив навчання в гімназії. Заприятелював з Богданом Залеським і Михайлом Грабовським. У 1820 р. переїхав до Варшави, вступив до таємної Спілки вільних поляків-братів разом з Б. Залеським.  Протягом 1821–1830 рр. знову жив в Україні, багато подорожував, в т.ч. по Поділлю, і збирав народні пісні, епос, вивчав історію і побут населення. Наш земляк – учасник Польського повстання 1830–1831 рр. Брав участь у підготовці замаху на царського намісника у Бельведері. Під час Листопадового повстання воював у званні капітана. Співпрацював із місцевою демократичною пресою. Переслідуваний австрійською поліцією 1838 року виїхав до Франції, де познайомився з Міцкевичем і Словацьким. У своїй творчості оспівав природу, відтворив життя і побут людей України, зокрема Поділля. Нині він відомий завдяки поемі «Канівський замок» (1828), в якій з демократичних позицій висвітлив боротьбу українських селян проти польської шляхти за часів повстання 1768 р.

Помер 25 лютого 1876 у Львові, похований на Личаківському цвинтарі, поле № 1.

220 років від дня народження та 150 років з дня смерті Тимка Падури ( 21 грудня 1801р. - 8  вересня 1871р.) -  польсько-український поет, композитор та торбаніст. Автор відомої польсько-української пісні Hej, sokoły (Гей, соко́ли). Нащадок дрібношляхетської родини. Був співцем козаччини, популяризував український фольклор та музику.

Життя і творчість польсько-українського поета пісняра, козацького лірника Т. Падури є самобутньою частиною духовної культури українського народу, надбанням минулих поколінь, значним внеском  у скарбницю загальнолюдської  культури.

Народився в Іллінцях Липовецького повіту Київської губернії нині Іллінецького району Вінницької області, його батько був брацлавським комірником. По закінченні Іллінецької парафіяльної школи та вінницької гімназії (1820) вступив до Крем'янецького ліцею, який закінчив 1825 року. За відомостями Енциклопедії українознавства, підтримував зв'язки з декабристами, проте в фундаментальному біографічному довіднику «Декабристы» (М.: Наука, 1988) його ім'я не згадується. Мешкав на дворах маґнатів (Потоцьких, Сангушків, Жевуських) як поет-резидент. Брав участь у Листопадовому повстанні 1830–1831, бився в загоні Вацлава Жевуського, свого особистого приятеля, якому Падура присвятив свою поезію «Золотая борода». 1830–1832 був ув'язнений царською владою. Після поразки повстання мешкав у своєму маєтку Махнівці біля Бердичева. Був вихователем синів Піюса Борейка з Пікова. Брав участь у панславістичному з'їзді в Празі (1848) як делегат від Польщі. Помер у Козятині, похований у Махнівці (нині селище Комсомольське, Козятинського району, Вінницької області).

Література:

Колесник, В. Северин Гощинський / В. Колесник //  Відомі поляки в історії Вінниччини : біогр. слов. / В. Колесник ; Вінниц. обл. краєзнав. музей, Вінниц. ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва, Краєзнав. т-во «Поділля». – Вінниця, 2007. – С. 123–127.

Сандул, В. Співець Коліївщини : [про С. Гощинського] / В. Сандул // Літ. Україна. – 2007. – 31 трав. – С. 7.

Мельник, В. Зодчий «Канівського замку» : [С. Гощинський] / В. Мельник // Літературними стежками Поділля : шістнадцять нарисів та одне інтерв’ю / В. Мельник. – Вінниця, 2014. – С. 83–89 : портр. ; Подільські джерела : альманах / голов. ред. Л. М. Загородня. – Вінниця, 2012. – № 3 : Річ Посполита: вінницький слід. – С. 121–126 : портр. 

Купчик, М. Стежками Тимка Падури: Біографічна повість.-Вінниця, ТОВ «ТВОРИ»,2019-108с.

125 років  від  дня  смерті  Петра Івановича Ніщинського (21.09.1832р. с. Неменка, нині Іллінецького району – 16.03.1896р. с. Ворошилівка, нині Тиврівського  району), композитора, педагога, поета, перекладача. 1875 р. створив на власний текст музичну картину «Вечорниці» як вставну сцену до драми «Назар Стодоля» Т. Шевченка, з якої широко відомий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля». Автор обробок українських народних історичних пісень, романсів, перших перекладів українською мовою творів Софокла, Гомера. Щороку в Тиврівському районі проводиться районне пісенне свято на вшанування пам’яті видатного земляка. Раз у два роки проходить обласне мистецьке свято «Пісенні крила сивої зозулі», яке присвячується пам’яті П.І. Ніщинського.  

Література: 

Пархоменко, Л.О. Петро Ніщинський / Л. Пархоменко. – К. : Муз. Україна, 1989. – 64 с. : іл. – (Творчі портр. укр. композиторів).

Композитор, поет-перекладач : бібліогр. покажч. : до 180-річчя від дня народж. П.І. Ніщинського (21.09.1832-16.03.1896) / уклад. Г.М. Авраменко ; ред.: О.Г. Поліщук, М.Г. Спиця ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця : Балюк І.Б., 2012. – 64 с. – (Наші видатні земляки). 

110 років тому народився  Леонід (Веніамін) Володимирович Сойфертіс (14.11.1911р. м. Іллінці – 15.01.1996р. м. Москва), радянський художник-графік, народний художник СРСР (1990), заслужений діяч мистецтв Росії, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР. Вперше його роботи з’явилися у пресі в кінці 20-х рр. ХХ ст. в газеті «Комсомолець України», в той час він навчався в Харківському художньому інституті на графічному факультеті (1928-1930). У 1930 р. майбутній художник переїхав до Москви. З 1933–1936 рр. поглиблював знання на курсах підвищення кваліфікації при Московському інституті образотворчих мистецтв. Був членом Спілки художників СРСР з 1934 р. З цього ж року став постійним співробітником гумористичного журналу «Крокодил». Він відомий переважно як карикатурист і автор журнальних малюнків. У довоєнні роки ілюстрував «Дванадцять стільців» І. Ільфа і Є. Петрова, створив велику кількість малюнків для газети «Комсомольская правда», журналів «Прожектор», «Огонёк». Основна частина робіт Сойфертіса в період зрілості – станкова графіка, станковий малюнок і жанрові замальовки, виконані аквареллю і тушшю. У роки Другої світової війни художник – співробітник фронтової газети, учасник оборони Одеси, Севастополя. Закінчив війну в Берліні. У 1965 р. створює малюнки до фільму «Вихори ворожі». Твори нашого земляка знаходяться в російських музеях.

Інтернет-ресурс:

Андрущенко Р. В. Леонид Сойфертис – не просто карикатурист эпохи социализма [Електронний ресурс] / Р. В. Андрущенко, А. В. Супруненко. – Режим доступу: http://www.artschool.dp.ua/rus/soyfertis.php (дата звернення: 17.07.15), вільний. – Назва з екрана.

Леонид Владимирович Сойфертис : [біографія] [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://alldayplus.ru/design_art_photo/culture/5363-leonid-soyfertis-sovetskiy-grafik-1911–1996.html (дата звернення: 10.07.15), вільний. – Назва з екрана. 

85 років від дня народження Петра Федоровича Бондарчука (1 червня 1936 року в селі Талалаївка (нині Василівка) Іллінецького району) Поет, прозаїк, належить до шестидесятників в українській літературі. Був особисто знайомий з Василем Стусом.

 Трудовий шлях розпочав у лісі, колгоспі, служив у війську. Перебуваючи на будовах Донбасу, здобув середню освіту у вечірній школі (1959). Повернувся додому, певний час виконував обов'язки літературного працівника Липовецької райгазети «Колгоспне село». Закінчивши філологічний факультет  Донецького державного  університету, Петро Федорович з 1962 року  жив у Донецьку, де працював на видавничій робочі, у пресі, зокрема, редактором на Донецькому телебаченні, відповідальним секретарем багатотиражної газети, кореспондентом обласної газети «Радянська Донеччина», літературним працівником мар’янської районної газети, старшим редактором видавництва «Донбас».

Петро Бондарчук опанував довгу низку літературних жанрів , він і поет, і прозаїк, і гуморист-сатирик, і автор казок та віршів для дітей, і перекладач, і публіцист, і журналіст.

 Друкується з 1955 року. Перша книжка - збірка віршів «Серцем чую» - побачила світ у Донецьку 1959-го року. Пише також прозу. Йому належать такі видання: «Не відлюби свої тривоги» (сонети, 1965),  «Прости мені, Лелько!» (повісті, новели, пастелі, 1968), «Отава» (оповідання, 1971), «Ясени півночі» (оповідання, 1971), «Осінні човни» (поезії, 1972), «Грань» (сонети, 1973), «Там, де синій потічок» (вірші для дітей, 1973), «Шахтарське небо»(поезії, 1979), «Три струни» (поезії, 1980), «Калина край дороги» ( оповідання, 1982), «Шахтарські вогники» (оповідання та казки для дітей, 1983), «Зорі живуть довго» ( повісті й оповідання, 1984), «Квітка повна роси» (повісті й оповідання, 1985), «Білий травень» (поезії, 1986), «Чарівна птиця» (вірші для дітей, 1986).

 Петро Бондарчук заявив про себе ще і як вправний і тямущий перекладач: книги «Пісня пісень», О. Пушкін «Лірика», М. Реріх «Квіти Морії», Й.В. Гете «Лірика», Сапфо «Лірика», В. Труханов «Я іду по зорях», збірник російськомовних поетів Донбасу «Свято».

Окремі твори перекладом білоруською, англійською, німецькою мовами. Перекладає з російської, польської, німецької та іншими мовами. Член СПУ з 1970 року. Лауреат обласних літературних премій імені В. Сосюри та П. Байдебури.

Література:

Бондарчук, П. Суботня майстерня: Вірші, переклади: У 2 т./ Петро Бондарчук.- Донецьк, 1999

Бондарчук, П. Гумор і сатира: Байки, гуморески у віршах і в прозі, літ. пародії та епіграми, переклади: У 4 т./ Петро Бондарчук.- Донецьк, 2000

Бондарчук, П. Час творення: вибр. поезії: У 2 т./ Петро Бондарчук.- Донецьк, 2000

Бондарчук, П. На зламі віків: Лірика з трьох літ./ Петро Бондарчук.- Донецьк, 2002.

«Я просил Василя Стуса не лезть на рожон» [біографія] [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://donbass.ua/news/culture/literature/2011/05/31/ja-prosil-vasilja-stusa-ne-lezt-na-rozhon.html 31.05.2011р.

80 річниця окупації міста Іллінці, початок трагедії Голокосту, масові розстріли єврейського населення містечка та сіл району. За період окупації Іллінеччини було страчено близько 5348 євреїв (інші джерела 6859), зокрема Іллінці- 2489; Жорнище – 811; Дашів- 1962; Кальник- 86 (біженці з Галиччини, яких лінія фронту застала на Поділлі).

80 років  з дня народження Ігоря Юрійовича Радзіха, (07.05.1941р.) с.Шельпаки, Підволочиського району, Тернопільської області, на даний час проживає м.Іллінці), письменник, краєзнавець, довгий час працював кореспондентом районної газети «Трудова слава», автор багатьох брошур історико-краєзнавчої тематики.

В 1957 році закінчив Новосільську середню школу. В1958-1963 роках навчався на історичному факультеті Чернівецького Національного університету імені Юрія Федьковича.

1963-1965 роки – служба в Радянській Армії. Отримав Подяку від командуючого армією.  З 1967 року розпочав роботу на журналістській ниві,  спочатку  в редакції Барської райгазети «Червоний промінь», а з 1972 року – Іллінецької райгазети «Трудова слава» (по 2006рік). В Іллінцях був заступником редактора райгазети (в окремі періоди).

В 1979-1981 роки навчався у Вищій партійній школі при ЦК Компартії України. Удостоювався журналістської премії «Золоте перо». Займається творчою працею. Видав друком брошури: «Собор душі нашої», «Світлі  і тіні», «Дашівський Свято-Михайлівський Собор», «Борисівська церква - старовинна», книги: «Край козацької вольності», «Козацька честь і слава», «На гостину до Ніщинського»,  «Життя і люди», «По дорогах історії».

Удостоєний  орденом Мазепи V ступеня, має три медалі. Член Національної спілки журналістів України з 2002 року.

Література:

Радзіх,І.Ю.                                                                                                                                              Собор душі нашої: Історичний нарис/ Ігор Радзіх.-Іллінці,2000.-43с.:іл.

Радзіх,І.Ю.                                                                                                                                               Крізь плин віків: Збірка  статей, нарисів, поетичних замальовок, нотаток про Дашів  і дашівчан/Ігор Радзіх.-Іллінці,2008.-58с.:іл.

Радзіх,І.Ю.                                                                                                                                                  Край козацької вольності/Ігор Радзіх.-Вінниця:Консоль,2008.-200с.:іл.

Радзіх, І.Ю.                                                                                                                                               Козацька честь і слава/Ігор Радзіх.-Вінниця:Консоль,2013.-344с.:іл.

Радзіх, І.Ю.                                                                                                                                                Дашівський Свято-Михайлівський собор/Ігор Радзіх.-Вінниця: ТОВ «Консоль», 2014.-39с.:іл.

Радзіх, І.Ю.                                                                                                                                               Борисівська церква – старовинна/Ігор Радзіх.-Вінниця: Консоль, 2015.-47с.:іл.

Радзіх, І.Ю.                                                                                                                                            На гостину до Ніщинського/Ігор Радзіх.-Вінниця: ТОВ «Консоль»,2015.-51с.:іл.

Радзіх, І.Ю.                                                                                                                                                   Погляд на історію: Минуле і сучасність/Ігор Радзіх.-Вінниця: ТОВ «Консоль»,2016.-103с.:іл.

Радзіх,І.Ю.                                                                                                                                                       Життя і люди/ Ігор Радзіх.-Вінниця: ТОВ « Консоль» ,2017.-99с.:іл.

Радзіх, І.Ю.                                                                                                                                                     По дорогах історії/Ігор Радзіх.-Вінниця: ТОВ «Консоль»,2019.-72с.:іл.

75 річчя з дня народження Коцюруби Марії Іванівни (17.03.1946) Героя Соціалістичної праці СРСР. Народилася й проживає в с.Купчинці Іллінецького району. Після закінчення восьмирічки з 1961 року працювала на фермі аж до 2001 року. За досягнення й успіхи у нелегкій роботі нагороджена у 1973 році Орденом Трудового Червоного прапора; у 1976 Орденом Жовтневої революції; 1982 та  1988 роках - орденом Леніна; отримала Золоту Зірку Героя Соціалістичної праці. Неодноразово відзначалась почесними грамотами. Зараз на заслуженому відпочинку.

75 річчя з дня народження Романова Миколи Федоровича, заслуженого працівника культури України, режисера театру народної естради МБК, громадського діяча. Народився 19 листопада 1946 року в місті Іллінці Вінницької області у родині службовців. 

З дитячих років відчував потяг до мистецтва, брав участь в танцювальному колективі, драматичному гуртку районного Будинку культури. Пробував свої сили у проведенні «вуличних» концертів та вистав для своїх однолітків.

Захоплення з дитинства, і привело його, по закінченню Іллінецької середньої школи в 1962 році до Тульчинського культосвітнього училища на диригентсько-хоровий відділ.

З 1965 року працював інструктором Іллінецького РБК.

В 1967 році керував хором Іллінецького сільськогосподарського технікуму, організовував театралізовані концерти,  декади культури республік Союзу РСР, які готували студентські групи.

З травня 1968 року  по травень 1970 проходив службу в лавах Радянської армії перебуваючи на посаді  начальника клубу в/ч 42254. Під час несення служби згуртував навколо себе  талановитих солдат, організував хор, ансамбль, провів чимало цікавих змістовних заходів, проявивши себе здібним організатором культурно – масової роботи.

У травні 1970 року Романов М.Ф. у званні молодшого лейтенанта був  звільнений в запас і відразу поїхав до Києва, вступати до Державного інституту культури ім. Корнійчука. Заочно закінчив інститут в 1975 році. Працював в Іллінецькому районному Будинку культури методистом, а згодом – художнім керівником.

З грудня 1972 року по жовтень 1976 працював у Теребовлянському училищі культури  викладачем клубної справи та режисури масових театралізованих заходів.

На сцені Тернопільського драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка зіграв роль Тимура Петракова у опереті «Полярна зоря» у постановці народного артиста України, головного режисера театру Ярослава Томовича Геляса.

Восени 1976 року  повернувся в Іллінці та очолив «художній цех» Іллінецького районного Будинку культури. Паралельно при клубі Іллінецького цукрового заводу створив чоловічий хор, а згодом ансамбль передовиків комуністичної праці «Цукровари».

У 1976 році  Микола Федорович очолив колектив агітаційно-художньої бригади. І вже за рік вона отримала звання «Народна самодіяльна агітаційно-художня бригада».

На Всесоюзному фестивалі очолювана ним бригада отримала Золоту медаль, стала Лауреатом обласної премії ім. Трублаїні, двічі представляла агітаційне мистецтво України у Москві 1983 та 1986 роках, нагороджена Бронзовими медалями ВДНГ СРСР. Його колектив отримав Почесну Грамоту Президії Верховної Ради Української республіки.

Тринадцять років поспіль колектив був володарем обласного призу «Золотий колос» управління культури Вінницької області. Окрім цього, Миколою Федоровичем були створені ще чотири самодіяльних колективи, які отримали звання «народний».

У 1978 році Микола Федорович очолює відділ культури Іллінецького райвиконкому. На даній посаді пропрацював 32 роки.

За період очолювання культури Іллінеччини були  налагодженні міжнародні зв’язки з українською діаспорою за кордоном. У 1991 році започатковано фундацію «Заграва» м.Бартошиці, український загально-освітній ліцей в м.Гурво-Іллавецьке Ольштинського воєводства. Концерти артистів з Іллінець дивилися жителі Ольштина, Гуров-Іллівецького, Бартошиць, Кракова.

У 2005 році підписано угоду про довгострокові взаємини та культурне співробітництво з Українським культурним Центром  «Вітчизна» м.П’ярну (Естонія).

За великий вклад в справу пропаганди української культури та високий професіоналізм Указом Президента України в 1997 році  присвоєне високе звання «Заслужений працівник культури України».

Нині директор КЗ «Центр культури, мистецтва та естетичного виховання Іллінецької міської ради», режисер народного театру. Сценарист, режисер-постановник свят та масових дійств Іллінецької міської ОТГ.

Література:

Бродовська, Т.

              Щоб радувати в свято, культура підтримки потребує щодня[Текст]: [Розмова із завідуючим районним відділом культури М.Ф. Романовим] /Т. Бродовська//  Трудова слава. – 1999. – 17 лютого.

Джус, Н.

 Взірець самовідданості [Текст] : [Про заслуженого працівника культури М.Ф. Романова. Іллінці] / Н. Джус // Світлиця. - 2010. - № 4. - С. 17-18 : кол. іл.

  Момот, Р.

            Відродження культури – справа честі [Текст]:[Інтерв’ю М. Романова, начальника відділу культури Іллінецької райдержадміністрації] /Р.Момот// Трудова слава. – 2003. – 22 березня

Надійченко, В.

             Почесне звання[Текст]: [Про Романова М.Ф. – методиста Іллінецького будинку культури] / В. Надійченко// Трудова слава. – 1972. – 4 травня.

 Олександрова, О.

 "Романов у нас один!" [Текст] : [До 60-річчя від дня народження М.Ф. Романова - "Заслужений працівник культури України", начальника відділу культури Іллінецької райдержадміністрації] / О. Олександрова // Подолія. - 2006. - 23 травня: фото

Романов, М.

Зустрічі, яких чекають з нетерпінням [Текст] : [Інтерв'ю з заслуженим працівником культури України М.Ф. Романовим, керівником культурно-просвітницького об'єднання "Калинове гроно", яке діє у Іллінцях] / М. Ф. Романов ; розмовляв М. Кавун // Вінниччина. - 2012. - 1 лютого. - С. 11 : фотогр.

Романов, М.

             Мелодії близькі серцю [Текст]:[Штрихи до портрета Іллінецького композитора О.Пільчина]/ М.Романов// Трудова слава. -2009. -24 квітня: фот.

Романов, М.

             Обрії культури [Текст]: [Про роботу відділу культури райдержадміністрації] /М.Романов// Трудова слава. - 1996. - 10 липня.

Романов, М.

              Творчий екзамен [Текст]: [Про поїздку до Москви народної самодіяльної агітбригади Іллінецького РБК] /М. Романов// Трудова слава. – 1981.- 18 червня.

 Романов, М.

             Фольклорна райдуга Іллінеччини[Текст]: [Про участь фольклорних самодіяльних колективів Іллінеччини у різноманітних фестивалях, оглядах, конкурсах] /М. Романов // Трудова слава. – 2010. – 22 січня: фото

75 років тому народився  Валерій Никифорович Криводубський (27.10.1946, с. Райки Іллінец. р-ну), астрофізик, доктор фізико-математичних наук (2007), професор. Закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка, де й працює від 1974 р. старшим науковим співробітником відділу сонячної активності та сонячно-земних зв’язків науково-дослідної лабораторії «Астрономічна обсерваторія» кафедри астрономії та фізики космосу фізичного факультету. Наукові дослідження: геліофізика, сонячна магнітогідродинаміка, прогнозування сонячної активності, Іллінецька астроблема. Член-засновник Європейського астрономічного товариства. 

Література:

Криводубський, В.Н. Параметри динамо і перебудова великомасштабного магнітного поля в конвективній зоні Сонця : дис. д-ра фіз.-мат. наук : 01.03.03 / В.Н. Криводубський ; КНУ ім. Т. Шевченка. – К., 2006. – 286 с. : рис. – Бібліогр.: с. 243-286.

Казанцева, Л.В. Криводубський Валерій Никифорович / Л.В. Казанцева // Енциклопедія сучас. України (ЕСУ). – К., 2014. – Т. 15 : Кот-Куз. – С. 359 : фот.

75 років від дня народження Володимира Григоровича Буткевича (02.08.1946, с. Кантелина Іллінецького р-ну, ученого-правника, юриста-міжнародника, доктора юридичних наук (1980), професора (1982), заслуженого юриста України (1996), державного і громадського діяча, першого судді Європейського суду з прав людини від України (1996-2008). Закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка та аспірантуру (1971). Залишився працювати на кафедрі міжнародного права і зарубіжного законодавства. З 1971 р. – асистент, старший викладач, доцент, заступник декана факультету, професор. В 1983-1988 рр. – декан факультету міжнародних відносин і міжнародного права, 1988-1990 рр. – директор Інституту міжнародних відносин і проректор, з 1985 р. – зав. кафедри міжнародного права КДУ ім. Т. Шевченка. Неодноразово очолював чи був у складі делегацій України і СРСР на міжнародних переговорах і конференціях. У 1979-1980 рр. – читав курс лекцій в Атенському університеті (шт. Джорджія, США). Читав лекції студентам і викладачам в університетах Індії, Угорщини, ФРН, Франції, Італії, Мальти, Греції, Швейцарії тощо. Академік-засновник АН ВШ України (1992). Народний депутат України ІІ скликання. Був головою Комісії з прав людини, національних  меншин та міжнаціональних відносин ВР (1994-1998). З 1998 р. – суддя Європейського суду з прав людини. Головний редактор журналу «Український часопис міжнародного права» (1992-1999), науковий редактор часопису «Права людини в Україні», член редколегії журналу «Політична думка» (1994-1997). З 1992 р. – експерт ООН (підкомісія з попередження дискримінації і захисту меншин) з прав людини. Член Світового конгресу українських юристів. Автор та співавтор понад 250 наукових робіт, зокрема 11 монографій і підручників. 

Література: 

Буткевич, В.Г. Міжнародне право: основи теорії : підруч. для студ. вузів / В.Г. Буткевич, В.В. Мицик, О.В. Задорожній ; ред. В.Г. Буткевич. – К. : Либідь, 2002. – 608 с. 

Буткевич, В.Г. Міжнародне право. Основні галузі : підруч. / ред. В.Г. Буткевич. – К.: Либідь, 2004. – 816 с. 

Ювілей знаного вченого-правознавця, міжнародника, судді Європейського суду з прав людини Володимира Григоровича Буткевича // Право України. – 2011. – № 8. – С. 404-405.

60 річчя з дня народження Рудник Ольги Григорівни (02.25.1961)  історика, краєзнавця. Народився 25 лютого 1961 року в с. Паріївка Іллінецького району Вінницької області. Навчалася у восьмирічній школі с. Паріївка  та середній школі №1 м.Іллінці.

Трудову діяльність розпочала у 1978 р. упорядником  Іллінецького районного державного архіву. З 1979 по 1984 роки навчалася на історичному факультеті Чернівецького ордена Трудового Червоного прапора державного університету. По закінченні навчання до 2010 р. працювала вчителем історії, суспільствознавства та права сіл Горішні Шерівці  на Буковині та в ряді шкіл Іллінецького району (Паріївка, Бабин, м. Іллінці), керівником краєзнавчого гуртка при Іллінецькому районному будинку школярів та юнацтва. Паралельно з освітньою роботою почала займатися краєзнавчими дослідженнями. У 1990-х рр.  з`явилися перші статті з історії рідного краю у районній газеті «Трудова слава», пізніше – в обласній «Вінниччині». У 2004-2007 рр. працювала в  районних комісіях з укладення Словника пам`яток історії та культури Вінницької області, Книги пам`яті України «Переможці», Книги пам`яті  жертв Голодомору 1932-33 рр.   В 2007 р. в якості атестаційної роботи вчителя історії видала  фотоальбом-посібник для школярів «Іллінеччина: сторінки історії та культури».  У 2008 р. виграла перемогу в місцевому конкурсі по створенню герба Іллінецького району і стала співавтором гербів міста Іллінці та Іллінецького району.   Вийшовши  в грудні 2010 р. на пенсію за вислугою років, надалі займається пошуково-краєзнавчою роботою шляхом дослідження архівних документів, друкованих видань, записом від старожилів подій усної історії, збором електронних варіантів віднайдених місцевих старожитностей.  У 2011 р. побачили світ  дослідження по історії українського визвольного руху ХVІІ–ХХ ст.   «Надсобський край: маловідомі сторінки історії». У 2012 р. вийшла книга «Нариси історії розвитку освіти. Іллінецький район», у якій поєднано дослідження про освітній процес на теренах району та історію Бабинської середньої школи. Паралельно з масштабними дослідженнями написала тексти до буклетів «Іллінецький район» (після 2000 р.),  Іллінецька астроблема, 2011 р., «Фірма Ремсільмаш: від витоків до сьогодення», 2012 р.  На основі роботи з дітьми в краєзнавчому гуртку Іллінецькому районному будинку школярів та юнацтва розробила і апробувала туристичні маршрути Іллінецького району. У 2013  і наступних роках вони видруковані й проілюстровані власними світлинами у фотоальбомі «Подорожуємо Вінниччиною: Іллінецький район».  У 2014 р. побачили світ краєзнавчі нариси з історії села Тягун.  Тоді ж спільно з головою Іллінецької районної ради О.П.Яременко, головою райдержадміністрації С.А. Загороднюком та членами редакційної комісії  ініціювала кабінетний «майдан» – відкликання з видавництва роботу про місцевих «вождів» вінницького журналіста М.Пащенка «Іллінеччина» та зробила свій варіант досліджень історії краю відповідно до вимог сьогоднішнього дня, наповнивши її раніше не відомою інформацією, світлинами, матеріалами останніх викопних знахідок. Книга під назвою «Надсобський край: Іллінецький район» видрукувана у 2020 році. У 2016 р. вийшли з друку «Села Синарна і Стрижаків Оратівського району», 2018 – «Іллінецький цукровий завод. 1875-2018. Нариси історії розвитку підприємства». З 2008 р. на громадських началах завідувала Музеєм історії Бабинського цукрозаводу.   З 2004 р. по сьогоднішній день керує дитячою козацькою організацією при Паріївській ЗОШ І-ІІ ступенів, яка входить до складу обласного об`єднання «Молода Подільська січ». Впродовж п`яти термінів обиралася депутатом Паріївської сільської ради (1994-2018). З 2003 р. – активіст «десятки» церковної громади храму Архистратига Михаїла УПЦ КП , з 2019 р. -  ПЦУ села Паріївка. З 2016 р. – голова ветеранської організації села.

Література:

Рудник, О.Г.                                                                                                                                          Надсобський край: Маловідомі сторінки історії [20-й річниці незалежності Україні присвяч.]/Ольга Рудник.-Іллінці: КП «Іллінецька рай.друкарня , 2011.-33с.:іл.

Рудник, О.Г.                                                                                                                                                    Нариси історії розвитку освіти: Іллінецький район Вінницька область/Ольга Рудник.-Іллінці,2012.-143с.:іл.

Рудник, О.Г.

Фірма «Ремсільмаш» від витоків до сьогодення: нариси історії розвитку підприємства/Ольга Рудник.-Гнівань,2012.-32с.:іл.

Рудник, О.Г.

      Історія малої Батьківщини село Тягун Іллінецького району Вінницької області: історичний нарис/Ольга Рудник.-Вінниця: ПП ТД «Єдельвейс»,2014.-189с.:іл.

Рудник, О.Г.

Іллінецький цукроварний завод1875-2015: нариси історії розвитку підприємства/ Ольга Рудник.-Вінниця:Консоль,2016.-112с.:іл.

Рудник, О.Г.

Історія малої Батьківщини села Синарна : Стрижаків Оратівського району Вінницької області/Ольга Рудник.-Вінниця , 2016.-303с.:іл.

Рудник, О.Г.

Іллінеччина: історія, культура[фото-альбом]/Ольга Рудник.-Іллінці: СПД Паламарчук О.І, 2007

Знаменні і пам'ятні дати 2020р. 



90 років тому в Іллінцях  почала виходити газета «Трудова слава»

            5 жовтня виповнюється 90 років з дня виходу першого номера районної газети. Тоді, в 1930 році, коли зоріла пора колективізації, вона носила назву «Життя колгоспника», згодом її перейменували «Сталінським шляхом». 

            В липні 1941 року в зв’язку з окупацією району, газета не виходила і вже потрапила до читача в середині 1944 року, після звільнення і, стала носити назву «Прапор Перемоги».

            «Трудова слава» - під таким заголовком районний часопис почав виходити у 1965 році, коли в Іллінцях відновився райцентр (після тимчасової ліквідації), редактором призначили Пилипа Мельника, людину щиро закохану в слово, принципову і справедливу. Тривалий час її очолював Андрій Фаріон, кілька років Анатолій Камінський, понад двадцяти п’яти років її редагує заслужений журналіст України Наталія Таранюк.    

Література:

• Іллінці.//Історія міст і сіл УРРС.-К.;гол.ред.УРЕ,1972.-С.240
• Бабенко,І. Післяжовтневий період на Іллінеччині.// Сторінки історії Іллінеччини в працях істориків, археологів, краєзнавців; упорядник І.Бабенко.- Іллінці,1995.- С.44 

***

           70 років від дня народження Світлани Травневої (Єлисеєвої  Світлани Миколаївни) (22.05.1950р.)

Поетеса, вчитель-методист, мовознавець,літературознавець, член Національної спілки журналістів.

            Народилася в с. Неменка Іллінецького району. Закінчила у Неменці початкову, а в Іллінцях десятирічну школи.

            Перші поетичні проби були надруковані в районній газеті «Трудова слава» у шкільні роки. Згодом її твори почали появлятися на сторінках обласної преси та звучали на обласному радіо. Ще до вступу в інститут працювала в школах сіл: Жадани, Дібровенці, Купченці.

            З відзнакою закінчила філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Понад 35 років Світлана Миколаївна плідно працювала  на педагогічній ниві у Вінницькій ЗОШ №11. Окрім вчительської діяльності проводила літературну студію «Срібний передзвін» обласного товариства «Просвіта». Активно займається журналістською діяльністю.

Поетичний світ Світлани Травневої наповнений різноманіттям кольорових барв, що висвітлюються в творчому образі її сучасника, людини, натхненної і цілеспрямованої в своїх діях. Вона свято береже традиції свого роду, своєї історії, своєї мови.

Автор збірок : «Із невідомості спішу», «Твоє світло в моєму вікні», «Пелюстковий сніг», «Ходить казка дивним лісом», Сповідь любові», «Каштановий дощ» , нова збірка для дітей «Ми – діти миру і добра » та інші.

Література:

• Травнева Світлана.//З над Божої ріки. -Вінниця,1998.-С.349
• Її поза простір.//Сповідь любові.-С.Травнева.-Вінниця.-2003.-96с.
• Дочекатися щастя любити.// Із невідомості спішу. -С. Травнева. -Вінниця, 1995.-С.5.
• Ребенчук, В. Не тільки з рушників всміхаються хай квіти./ В.Ребенчук, Пелюстковий сніг. С.Травнева.-Вінниця, 200.-С.5. 

85 років від дня народження  поета Миколи Івановича Купрія

      Народився 12 грудня 1935 році в селі Тягуні Іллінецького району Вінницької області в селянській родині. Вірші став писати ще в шкільні роки.

      Закінчив Уманський сільгоспінститут та аспірантуру Московської Академії суспільних наук.

      Працював колгоспним агрономом, був на громадській роботі у Вінниці. Віддаючи серце студентам, понад 30 років працював викладачем вищих навчальних закладів столиці.

      Кандидат економічних наук, професор, має звання «Відмінник освіти України»

      Автор ряду монографій з проблем аграрного сектору економіки, а також шести збірок  поетичних творів: «Батьківський сад» 2011р., «Травостої життя» 2011р., «Корінь і крона» 2012р., «Музика сивої роси» 2012р., «Сад мудрості» 2013р., «Неопалима пам’яті свіча» 2014р., «Осягання» 2016р.

       Помер Микола Іванович Купрій  13 лютого 2016року  похований в рідному селі Тягуні.

  

110 років від дня народження видатного радянського військовослужбовця, двічі Героя Радянського Союзу Бойка Івана Никифоровича

Народився в селі Жорнищах Іллінецького району.

В Червоній Армії з 1930 року. У 1936 році закінчив Ульяновську бронетанкову школу, в 1939 році — бронетанкові курси. У 1939 році брав участь в боях в районі Халхин-Голу.

Під час ІІ Світової війни з жовтня 1941 року в діючій армії. 69-й гвардійський танковий полк гвардії майора І. Н. Бойко відзначився в ході Житомирсько-Бердичівської операції військ 1-го Українського фронту, коли танкісти 1-ї танкової армії 28 грудня 1943 року відвоювали у гітлерівців місто Козятин Вінницької області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року за вміле керівництво діями увіреного полку, особисту мужність у боях за місто Козятин, Івану Никифоровичу Бойку присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 2072).

1 лютого 1944 року І. Н. Бойко вступив в командування 64-ю гвардійською танковою бригадою, з якою дійшов з боями до Перемоги, завершивши війну в столиці гітлерівської Німеччини — Берліні. Воїни-танкісти комбрига І. Н. Бойко у складі військ 1-го Українського фронту особливо відзначилися в Проскуровсько-Чернівецькій операції, в ході якої відвоювали у нацистів міста Новоселиця і Чернівці.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1944 року за успішне командування 64-ю гвардійською танковою бригадою і героїзм, проявлений при форсуванні річок Дністра і Прута і звільненні міста Чернівців, гвардії підполковник Іван Никифорович Бойко нагороджений другою медаллю «Золота Зірка» (№ 2413).

Після війни полковник І. Н. Бойко командував танковим полком, був заступником командира корпусу. У 1948 році закінчив Академічні курси при Військовій академії бронетанкових і механізованих військ. З 1956 року — в запасі.

Жив в Києві. Помер 12 травня 1975 року. Похований на Лук'янівському військовому кладовищі.

Література :

• Бойко Іван Никифорович.//У боях за Вінниччину; упорядник С.Гольчак – Вінниця, 1994.-С.35
• Слава Героїв.//Визволення Вінниччини від нациських загарбників; упорядник, С.Гальчак,-Вінниця,2004.-С.161-167
• На рідній землі.//Сяйво золотих зірок. - О.Воронюк, Л.Сахневич.- Одеса, 1970.-С 3-8
• Стали на захист.//Сторінки історії Іллінеччини в працях істориків, археологів, краєзнавців; упорядник І.Бабенко. - Іллінці,1995.- С.45-52 

***

115 років від дня народження народного гончара - скульптора, звання «Народний художник України» удостоєний в 1980році Олександра  Дорофійовича Ганжі (12.02.1905р.- 17.11.1981р.) .

            Народився митець в селянській родині с. Жорнище Іллінецького району, там і зародилася в його серці любов до цього ремесла, що стало способом вираження думок, світобаченням, відчуттів та переживань автора. «Раніше я боявся глини, а зараз вона боїться» - ці слова Олександра Дорофійовича стали відомими для широкого кола поціновувачів гончарного мистецтва, які свідчать про майстерність та належне оволодіння, «владарювання» над глиною

Він створив цілу серію посуди з глини, стінки яких зображають людей, тварин та рослин. Усі вироби відзначалися великим художнім смаком.

Помер та похований у селі Жорнище.

            У 1982 році у видавництві «Мистецтво» вийшов альбом «Олександр Ганжа». А з 2017 року щорічно в пам'ять про славетного земляка, в селі Жорнище, проходить  Всеукраїнський молодіжний пленер «Вікеннд у Ганжі» у роботі якого приймають участь студенти мистецьких вишів зі Льовова, Києва, Харкова, Тульчина.

Література:

• Миколайчик,Л. Диво дивнеє ./Л.Миколайчук.//Сільські вісті.-2005.-2 серпня
• Ожила глина в руках майстра.:розповідь про народного Гончара - скульптора О.Д. Ганжу.// Трудова слава.-1001,16 квітня
• Олександр Ганжа.:Альбом.-К.:Мистецтво, 1982.-30с. 

***

145 років Іллінецькому Цукровому заводу

                Одним із найстаріших промислових підприємств Іллінеччини є Іллінецький цукровий завод, який був заснований ще у 1875році княгинею Оленою Петрівною Демидовою Сан-Донато. При заводі діяли лікарня та сільське двокласне училище, збудовані княгинею Сан-Донато. Іллінецький цукровий завод був також і центром культурного життя. На підприємстві організовували драматичний гурток, який одного разу відвідав корифей українського театру Микола Садовський (Тобілевич).

                Продуктивність переробки буряків постійно підвищувалася і у 1910-1914рр досягла 4,9 тисяч центнерів буряків на добу.

                У 1915р. завод змінив власника, ним став поміщик Г.І. Манов, який володів цукроварнею всього два роки – до 1917року.

                У грудні 1917р. в місті була встановлена радянська влада, в березні 1918р. Іллінці зайняли війська кайзерівської Німеччини, в травня 1919р. – війська генерала Денікіна, а у 1920р. – радянське військо.

                Внаслідок активних бойових дій підприємство сильно постраждало, але з настанням мирних часів робітники поступово почали відновлювати виробництво цукру. Так, у 1924 р. потужність заводу складала всього 2,12 тис. центнерів буряків на добу, а в 1925р. – ледь перевищувала дореволюційний рівень у 4,4 тис. центнерів.

                Цукровий завод стабільно працював та систематично збільшував випуск продукції, знижуючи її собівартість.

                На початку ІІ Світової війни цукровий завод три роки працював в окупації.

                У перший повоєнний сезон 1945 року підприємство працювало з потужністю лише 3 тисячі центнерів на добу, адже критично бракувало сировини та робочої сили. Лише у 1950р. потужність заводу вдалося вивести на довоєнний рівень. Поступово завод реконструювали і у 1955р. продуктивність роботи зросла до 6,5тис. центнерів на добу, а в 1965р. – до 9,8 тис. центнерів. У цей період завод очолювали легендарні керівники. З 1952 по 1958рр.  роботою підприємства керував Григорій Йосипович Франчук. З 1958р. на посаду директора Іллінецького цукрового заводу була призначена Олександра Олександрівна Казка, яка упродовж двадцяти років успішно керувала підприємством та вела його у лідери цукрової галузі СРСР. Саме за її керівництва розпочалася широкомасштабна модернізація.

                У 1978р. завод очолила Тамара Олександрівна Пацкевич, яка продовжила плеяду видатних жінок-керівників заводу. Тамара Олександрівна також управляла підприємством довгих 20 років - по 1998рік.

                На початку дев’яностих Іллінецький завод переживав буремні часи становлення ринкової економіки і у перші роки незалежності  був реорганізований у акціонерне товариство. Для освоєння нових сегментів і виживання в ринкових умовах потрібні були значні інвестиції.

                У 2003р. успішні підприємці І. С. Кучицький, О. Д. Паньков та В. І. Білик, які побачивши технологічний і кадровий потенціал заводу, допомогли йому вийти з кризи.

                З 2010р. на посаду директора Іллінецького цукрового заводу було призначено Віктора Володимировича Юра, який і по сьогодні там працює. 

                      Сьогодні – це потужне підприємство, яке переробляє 2 тисячі тонн буряків    протягом доби та виробляє майже 20 тисяч тонн цукру – за переробний сезон. У сезон виробництва на заводі працює близько 450 робітників.

               

                                                                Література:

·         Була колись цукроварня.// Сторінки історії Іллінеччини в працях істориків, археологів, краєзнавців .- Іллінці, 1995.-С.22

·         Іллінці.//Історія міст і сіл УРРС.-К.;гол.ред.УРЕ,1972.-С.242

·         Чирва ,Г. Наше місто над Собом.//Ілліці.;Ілліннеччина в глибині століть і в наш час.- Іллінці, 2001.-С.35.

Знаменні та пам’ятні дати  Іллінеччини 2019 р.

20 лютого 2019р.
125 років від дня народження Івашкевича Ярослава (20.02.1894 – 2.03.1980) українсько - польського  письменника уродженця с.Кальник

      Польський письменник. У Кальнику минули перші 8 дитячих літ. У Києві закінчив гімназію, 1912-18 навчався на правничому факультеті університету і в консерваторії. 1918 року виїхав до Варшави. Після другої світової війни 25 років очолював спілку польських письменників, редакцію літературного журналу «Творчість». Публікація з 1915 року. Автор багатьох романів, повістей, драм, збірок оповідань, поезій, мемуарів, подорожніх нотаток, рецензій, праць з історії літератури, музики, малярства, театру. Українські враження відбилися в цілому ряді творів І.: повістях «Місяць сходить», «Заруддя», роман-епопеї «Слава і хвала» оповіданнях, віршах; про своє дитинство і молодість розповів у «Книзі моїх спогадів» та в «Зустрічах з Шимановським». Підтримував зв’язки з українськими письменниками, перекладав з української, кілька разів приїздив на Україну, відвідував могилу батька а Дашеві. Неодноразово висловлював свою повагу до України, її мови, культури.

Любителям літератури добре вдома творчість одного з найвидатніших представників красного письменства Ярослава Івашкевича, який усе своє життя присвятив зміцненню дружби між двома сусідніми народами - українським і польським, бо вважав себе сином двох держав - України, де народився і провів дитячі та юнацькі роки, і Польщі, де жив і працював опісля.

Ярослав Івашкевич - прозаїк, поет, драматург, видатний громадський діяч народився в 1894 року в родині службовця Кальницької цукроварні. Ледь малому Ярославу минулося вісім років, коли помер його батько Болеслав Івашкевич. Зважаючи на важке матеріальне становище сім'ї, малого Ярослава забирають родичі спочатку на навчання у Варшаву, а згодом в Єлисаветградську гімназію. Закінчувати здобуття середньої освіти довелось в Києві.

В 1912 році він уже студент Київського університет, вивчає право. Одночасно навчається спочатку в музичній школі, потім в консерваторії.

В 1918 році Ярослав переїжджає до Варшави, де бере участь в діяльності артистичного кабаре «Пікадор» , а потім - в редакції одного з експресіоністських журналів.

З 1923 року, не полишаючи літературної творчості, стає державним службовцем: секретарем польського сейму, а з 1932 року - в польській дипломатичній службі в Копенгагені, Брюсселі

Від 1928 року постійно мешкав в м. Стависько неподалік Варшави, де в час окупації 1939 — 1945р.р. знаходили нелегальне пристанище учасники антигітлерівської боротьби

головний редактор провідного журналу "Творчість", тривалий період вів відділ фейлетонів польської газети "Жице Варшави"

Одночасно Ярослав Івашкевич брав активну участь в громадському житті Польщі на міжнародному рівні. Він голова Польського комітету борців за мир, член Всесвітньої Ради Миру, депутат сейму ПНР, правник багатьох міжнародних конгресів культурного співробітництва, лауреат різних нагород державного та міжнародного рівня. З перших післявоєнних днів і до останніх хвилин свого життя Ярослав Івашкевич - голова спілки польських письменників.

Лише вісім дитячих літ прожив майбутній письменник в Кальнику, але враження раннього дитинства виявилось настільки сильним, що тема рідного краю стала однією з провідних всієї літературної творчості Івашкевича.«3 Україною пов’язане моє дитинство, юність, роки навчання в Києві. Тепер, живучи у Варшаві, я часто звертаюся думками і почуттями до землі, на якій народився, думаю про Україну, про її великий народ, про її літературу. Кожен приїзд на Україну для мене велика радість. В останнє я відвідав її в 1958 році, коли разом з дружиною зробив захоплюючу подорож автомобілем по добре знайомому маршруту Житомир- Бердичів - Вінниця - Гайсин і до містечка Дашева, де похований мій батько. Це була хвилююча мандрівка в моє дитинство та юність .

Весна 1977. Дні літератури ПНР на Україні. Есе "Книги привезені з України ". «Із Іллінців я привіз дарований мені, Дмитром Павличком, том під заголовком "Народні перлини". Подарунок цей особливо дорогий мені перш за все тому, що він з Іллінців. Іллінці - селище міського типу, в якому був церковний приход. Молоді, яка вітала мене, яка добре співала й піднесла мені пишний хліб на гарному рушнику, я сказав, що відчуваю особливе хвилювання у цьому місці, так як я не був тут 75 років.. .Мене дуже радує ця книга з Іллінців. Деякі з цих пісень, що в книзі, співала моя тітка Полина Дітковська, яка в аматорській постановці «Наталки Полтавки» колись виконувала головну роль в тих же Іллінцях. А інші пісні осінніми вечорами співали мої сестри. Ці пісні назавжди зв'язані з образом «старого дому» в Кальнику, ранніми сутінками, першими дитячими поетичними враженнями

Моя бібліотека збагатилася одним із томів двадцятитомної «Історії міст і сіл УРСР».Я одержав том, присвячений опису Вінницької області, тобто, місць, де пройшло моє дитинство. З справжнім хвилюванням читаю я в цій книзі опис населених пунктів, які викликають у мене особливу симпатію, таких як Кальник, Дашів, Іллінці, Брацлав, Ситківці. Особливо вразила мене одна історична довідка про те , що цукровий завод в Ситківцях був закладений в 1866 році бароном Карлом Таубе (дідом Кароля Шимановського і опікуном моєї матері) та французом І. Гаффаром. Таким чином я встановив, звідки у моєї матері і обох демократическая республика !» і жовто-блакитний прапор, на якому рукою учителя співів школи та керівника сільського хору Павла Савовича Куценка було написано «Нехай живе вільна Україна!"

З вітальною промовою виступив і директор школи. Він вітав громадян зі свободою і закликав до створення демократичної Росії в попередніх її межах. Ще виступали двоє чи троє кальничан з промовою про незалежність.

Потім і сільський хор, і церковна півча довго ходили по селу. Співали «Заповіт», «Ще не вмерла Україна», церковні псалми.. Керував усіма ними П.С.Куценко. Як згадувала покійна Олена Іванівна Чуприна- Куценко : «В селі було так святково і радісно, як на Паску»

Невідомо, як потрапив того дня до Кальника фотограф з Дашева, здається Волошин на прізвище. Можливо його запросили ще звечора. Як там не було, але трохи пожовкла фотографія восьмидесятилітньої давності донесла до нас світлі лики тих, хто був причетний до перших кроків нашої незалежності. За ними на стіні два прапори з написами: «Да здраствует демократическая республика!» і «Нехай живе вільна Україна!». Попри всі лихоліття фотографію зберегла Олена Іванівна Чуприна- Куценко та її дочки Любов Павлівна і Тамара Павлівна Куценки.

Та найяскравіше волелюбні гени дали знати про себе в роки Другої світової.

Література:

• Вервес,Г. Ярослав Івашкевич.-К.,1978
• Лознякова,Н.Україна в долі героїв Я.Івашкевича.//Радянське літературознавство – 1986- №2
• Листування М.Бажана та Я.Івашкевича.//Вітчизна – 1985 - №10
• Новели – К., 1979; Слава і хвала, т.1-2-К., 1985 - №10; Лознякова Н. Україна в долі героїв Я. Івашкевича.// Радянське літературознавство – 1986 - №2

 13 березня 2019р.

65 років від дня народження Білоуса Василя Михайловича  (13.03.1954р. – 6.04.2011) поета м. Іллінці. Народився в с. Лиса Гора Іллінецького району Вінницької області у селянській сім’ї. Батьки – сироти – з 12 років важкою працею заробляли на життя у місцевому колгоспі. З раннього дитинства відчув на собі всю несправедливість людського буття.

Після закінчення школи вступив до Іллінецького радгоспу технікуму на агрономічний факультет. Потім закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут.

Працював за спеціальністю у рідному селі, Іллінецькому радгоспі – технікумі, районному відділенні «Сільгосптехніка», районній станції захисту рослин, районному управлінні сільського господарства. Видав три збірки.

Література:

Василь Білоус.: Плач. – Іллінці, 2003.-160с.

Погасла свіча поета //Трудова слава .- 2008.- 8 квітня.

  19 квітня 2019р.

 100 років від дня народження Іжевського Віталія Іовича(19.04.1919 -29.12.1973)  – майстра народної пісні, композитора, фольклориста, збирача народної творчості, фундатора і першого керівника самодіяльного народного хору «Вінок Поділля» Іллінецького районного будинку культури, родоначальника агітбригадного жанру на Вінничині

Життя Віталія Іовича було пов'язане не тільки з піснею. Доля його складна, цікава, а подекуди і загадкова.

Народився 19 квітня 1919 р. в селі Шабельна Іллінецького району. Батько – Іжевський Іов Гаврилович та мати – Іжевська Христина Якимівна були селянами. Навчався в Шабелянській початковій школі, а потім здобув середню освіту в Дашівській середній школі. Батьківщина стала тим життєдайним джерелом, з якого черпав наснагу та силу. У 1936р. розпочав навчання у Водицькому технікумі  мистецтв. З цього ж року працює в оркестровій групі ансамблю пісні і танцю Червоної Армії Київського військового округу.

 В 1937р. поступив в Ризьке військове училище зв'язку, яке закінчив в 1940 році. З цього часу розпочинається його військова кар'єра. З 1939 р . Віталій Іович – військовий аташе Посольства Радянського Союзу в панській Польщі. З 1945 р. – полковник в офіцерському корпусі Війська Польського.  Блискучий офіцер, обдарований музикант міг зробити собі справжню кар'єру, та в 1947р. був репресований та висланий до Норильська. Наприкінці п'ятидесятих появляється надія на звільнення, на можливість жити і займатися справою життя – перед подолянином поставлена сувора вимога – знаходитись на посиленні без права проживання в інших місцях. Та для людини творчої не існує кордонів. Знайшлися і тут однодумці, шанувальники народного таланту і Віталій Іович влаштовується на роботу в Дашівський будинок культури, а згодом, в 1960р. його запрошують в Іллінецький районний будинок культури. З цього часу починає підрахунок творчості самодіяльний хоровий колектив, манерою виконання якого став народний спів, народне багатоголосся. Це був перший народний хоровий колектив Вінниччини з прекрасною оркестровою групою (бандури, цимбали, скрипки, кларнети, домри, баяни, ударні інструменти, контрабас), танцювальною групою та окремими солістами – вокалістами.

 Хор завойовує визнання своїми барвистими піснями на місцевому матеріалі. В цьому колективі народилися і вперше виконані пісні: «Гей, у нас на Поділлі», «Біля тину в'ється хміль», «Величальна Україні», «Пісня над Собом» та багато інших. Колектив неодноразово брав участь в концертах у м. Києві , представляв мистецтво Вінниччини на всіх рівнях, здобув визнання. У 1967 р. хор отримує звання «народного» ,  його  пісні записує Всесоюзна фірма грамзапису «Мелодія». В 1964 р. пісні В.Іжевського друкуються на сторінках періодичних видань «Соціалістична культура», «Зміна», «Україна». В 1967р. видається збірник пісень «Подільський спів».

 Віталій Іович Іжевський нагороджений найвищими відзнаками Всесоюзного оргкомітету конкурсів народної самодіяльної творчості, медаллю Міністерства культури СРСР «Отличник культпросвет работы», «Отличник культурного шевства над селом»

  Віталій Іович – фундатор та родоначальник агітбригадного жанру. Створенні ним оригінальні програми і сценарії вивели колектив в число кращих на Україні

  Помер В. Іжевський 29 грудня 1973р. Похований в м. Іллінці. Мистецьке надбання нашого земляка велике і багате. І досі в репертуарі народного хору пісні, написані самобутнім маестро. Вони часу не підвладні, бо народилися з кришталевого джерела народного таланту.   

Література

• Бабенко, І.Д. Народні таланти присобського краю/ І.Д. Бабенко.- Іллінеччина в глибині століть і в наш час .- Іллінці , 2001.-С.103-105.
• Долгова О. Наш знаменитий земляк/ Ольга Долгова// Трудова слава .- 2008.- 20 лютого.
• Дмитренко Р. Маестро: наш видатний земляк В.І.Іжевський/ Р.Дмитренко// Трудова слава.-1999.-15 квітня.
• Кобець В. Дарують людям пісню: розповіді про народний хор та інтерв’ю з його керівником В.І.Іжевським/ Василь Кобець// Трудова слава .- 1971.-12 серпня
• Ніжинська.Н М. «Душа і серце ожива, і все на світі оживає. То Іллінецький хор співа, земля Ніщинського співає!»/Ніна Ніжинська// Трудова слава.- 2009.- 28 квітня.

              24 квітня 2019р.

              90 років від дня народження Олександра Йосиповича Пільчена композитора м. Іллінці, автора музики до слів гімну Іллінеччини.

            Олександр Йосипович Пільчен – український композитор, талановитий педагог, вірний та послідовний пропагандист музичного мистецтва на Поділлі. Народився  24  квітня 1929 році в селищі Понінка Хмельницької області. Музичну освіту здобув у Київському музичному училищі ім. Глієра (композиторсько-теоретичний відділ) та у Ленінградському інституті культури(диригентсько-хоровий відділ). З 1966 року мешкав у м. Іллінці Вінницької області, з 2011 в Дрездені (Німеччина)

Видав композитор такі збірки: «Вибрані твори», «Камерні твори», «Вокально-хорові твори», «Слід на землі», «Вокалізи», «Фортепіанні твори», «Нема землі такої , як у нас», «Подаруй дитині сміх», « На еврейской улице», «Хліб на рушнику».

Пісенна творчість композитора багата і різноманітна. Тут і хори, і квартети, ансамблі, жіночі тріо, чоловічі дуети, сольні твори у супроводі фортепіано і без супроводу.

Його пісні хвилюють чарівними мелодіями, щирістю почуттів, глибокою проникливістю, нев’янучим орнаментом народності. І не дивно, адже ж джерело творчого натхнення – квітучий, співучий Подільський край, де живуть працьовиті, талановиті та волелюбні люди.

Все, про що писав композитор:  красу рідного краю,  велич нашої держави,  минулу війну,  червону калину, побут, кохання, гумор – пронизане красою та вишуканим смаком, благородною простотою, живою щирістю інтонації, народною задушевністю та безпосередністю.

Яке поєднання поезії і теплого ліризму, щирого гумору і глибокої моралі.

Помер 3 квітня 2018р, похований у Дрездені (Німеччина)

Література:

• О. Пільчен.: Вибрані твори.- Одеса:Друк, 2001.-57с.
• О. Пільчен.:Вокалізи.- Одеса:Друк, 2002.-27с.
• О. Пільчен.: Вокально-хорові твори.- Одеса:Друк, 2001.-77с.
• О. Пільчен.: Камерні твори.- Одеса: Друк, 2001.-36с.
• А. Пильчен.: На еврейской улице.- Винница: Мишпаха, 2006.-61с.
• О. Пільчен.: Нема землі такої, як у нас.- Одеса: Астропринт, 2004.- 79с.
• О. Пільчен.: Подаруй дитині сміх.- Іллінці, 2004.-55с.
• О. Пільчен.:  П’єси для фортепіано.- Одеса:Друк, 2002.- 19с.
• О. Пільчен.: Хліб на рушнику.-  Одеса: Астропринт, 2006.- 71с.
• Звістка здалека. //Трудова слава.- 2012, 13 березня 

6 червня 2019р. 

105 років від дня народження Западинського Олександра Семеновича, Героя Радянського Союзу с. Кальник.

23 серпня 2019р.
70 років від дня народження Євгена  Митрофановича Таранюка (23 серпня 1949р.)- журналіста, поета, прозаїка м. Іллінці. Закінчив філологічний факультет Київського Університету ім.. Т.Шевченка. На журналістській роботі з 1972: тривалий час працював зав. відділом, заступником редактора Іллінецької райгазети «Трудова слава», деякий час працював на районному радіо, був власкорем обласної газети «Вінниччина». Живе в Іллінцях.

 Видав  збірки віршів «Очі вічності» (1995), « Диктатура совісті»,(1996), збірку оповідань(1996) , «Іду на ви» (2013), «Слідами Івана Калашника» (2015)та ін..

У березні 2018 році став членом Національної спілки письменників України.

Література

• Євген Таранюк.: Очі вічності.- Вінниця, 1995.- 30с.
• Євген Таранюк.: Диктатура  совісті.- Вінниці, 1996 .- 35с.
• Євген Таранюк.: Хронопіль.- Вінниця, 1996.- 80с.

  5.11 - 85 років від дня народження Кісьорі Дмитру Захаровичу, письменнику м. Іллінці

100 років від дня народженням Шимко Григорію Лук’яновичу , с. Хрінівка

110 років від дня народження Брацюку Миколі Захаровичу, Герою Радянського Союзу с. Хрінівка

9.05 - 75 років від дня народження Казьмирчуку Григорію Дмитровичу, доктору історичних наук уродженця с. Кальник.

255 років Свято – Михайлівській церкві смт. Дашів.

  Знаменні і пам’ятні дати  2018 року 

·         65 років від дня народження Коваля Івана Володимировича, прозаїка з с.Яструбинці. Народився 18.01.1953, с. Яструбинці Іллінецького району. Після школи працював у колгоспі трактористом, служив у війську. Закінчив Львівський технікум механічної обробки деревини і працював у Стрижавці в колонії на Вінниччині. Саме тоді там відбував строк режисер С. Параджанов. Виносив на волю листи Параджанова до друзів, відтак заприязнився з І. Миколайчуком, українським актором кіно, виконавцем головної ролі у фільмі С. Параджанова «Тіні забутих предків». Потім К. Працював столяром, майстром, заступником головного конструктора об’єднання «Львівдерев». Заочно закінчив філологічний факультет Львівського університету. Учителював. 1990 року обраний головою сільради в с. Задвір’я, очолив там осередок Народного руху, перший у Львівській області. Загинув в автомобільній катастроф28.05.1990 року. Посмертно прийнятий до СПУ. Автор збірки повістей та оповідань «Цвіт пахне небом» (1988), багатьох публікацій у періодиці. Залишилася в рукопису повість «Сабарівка».

·         75 років від дня народження КОБЦЯ Василя Дмитровича українського письменника і громадського діяча. Член Національної спілки письменників України (1975), голова Конгресу української інтелігенції Вінниччини від 1996 р. Народився  04. 11. 1943, с. Слободище  Іллінецького райну. Закінчив у 1960 р. Леухівську середню школу. Працював завідуючим клубом в Старому Дашеві та Леухах. У 1962 р. став студентом факультету Вінницького педагогічного інституту, але після двох місяців навчання був призваний на службу у танкові війська. У 1972 р. заочно закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка. За фахом — журналіст. Ще, будучи студентом, працював у Самборі на Львівщині в газеті «Червоний прапор», а з 1972 р. — в газеті «Трудова слава» в Іллінцях та в обласній газеті «Вінницька правда». З 1975 р. — на творчій роботі. Був командиром молодіжного літературно-пошукового десанту, який пройшов шляхами Миколи Трублаїні до Мурманська. Працював у студентському загоні в Заполяр' ї, у геологічній експедиції на Ямалі, на спорудженні Байкало-Амурської магістралі в Сибіру. У 1993—1994 рр. працював в Греції, де вивчав історію античного світу, сучасне життя країни. Учасник Міжнародної зустрічі (1994) письменників держав Балтійського, Чорного та Егейського морів, делегат двох Всесвітніх форумів українців. Один із фундаторів Конгресу української інтелігенції Вінниччини та його голова з 1996 р. У 2002—2005 рр. очолював Вінницьку письменницьку організацію. Голова обласного літературно-мистецького об'єднання імені Василя Стуса, головний редактор журналу «Собор». Засновник літературної й громадсько-політичної премії «Патріот України» імені Василя Стуса. Активно працює в Українському козацтві, сповідник і меценат Української православної церкви Київського патріархату. Один з ініціаторів створення на Поділлі пам'ятників І.Огієнку в Брусилові, В.Стусу у Вінниці, М. Стельмаху у Дяківцях, Є. Гуцалу на Оратівщині, кургану-стели на честь В.Перепелюка у Вороновиці.

·         60 років від дня народження Таранюк Наталі Федорівни (24. 05.1958р.) заслуженого журналіста України з 2006.  Таранюк Н. Ф. Розпочала свою трудову діяльність в 1975 році на посаді коректора Немирівської райгазети «Колгоспні вісті», працювала в Іллінецькому райкомі комсомолу, райкому партії. З 1982 року очолювала Іллінецьке районне радіомовлення, а з 1993 року по даний час працює редактором Іллінецької районної газети «Трудова слава». За тривалий час роботи зарекомендувала себе висококваліфікованим, досвідченим фахівцем, внесла вагому частку в розбудову інформаційного простору району. З-під її пера вийшло багато цікавих, гострих, принципових і актуальних публікацій про Іллінеччину. Пише гарні ліричні вірші, деякі її поезії стали піснями. Це не лише творча особистість, але і здібний організатор. Завдяки її творчій обдарованості, працьовитості газета часто виходила переможцем різноманітних республіканських і обласних конкурсів, її визнавали газетою року в області, а  колектив неодноразово заносився на районну Дошку пошани.

       Таранюк Н. Ф. Неодноразово нагороджувалась Грамотами Державного комітету телебачення і радіомовлення, обласної ради, районної державної адміністрації та районної ради. Вона дипломант обласних премій «Золоте перо», ім. К. Гришина, ім. В. Орлика.

·         70 років від дня народження Ящука Степана Лукановича (3.05.1948р.), публіциста, журналіста, письменника м.Іллінці. Народився 3 травня 1948 року на Вінниччині в селі Сабадівці Оратівського району, в сім’ї колгоспників     Після закінчення Сабадівської восьмирічної школи(1963), а потім Балабанівської середньої (1966), працює учителем восьмирічки і одночасно в колгоспі. В 1967-1969рр. Служить в армії. 1970-1975рр. – працює в Іллінецькому райкомі комсомолу і навчається на історичному факультеті Київського державного університету (1971-1976). Далі робота в партійних органах 1975-1979, редакції газети «Трудова слава» - 1979 1981. Навчання в Київській вищій партійній школі 1981-1983рр. Ще навчаючись у школі почав дописувати до районної газети, згодом в обласні, республіканські видання. В 1992 р. видав книжку оповідань «Моє село», де щиро розповідає про життя людей, їх болі і тривоги. Ці оповідання можуть бути використані в школах з народознавства.  У 2001 році збірку оповідань «Земля просила дощу».

·         105 років від дня народження Гнатовського Володимира Антоновича (1913р.) – перекладача, критика, уродженець с.Кальник закінчив Київський університет Т.Г.Шевченка (1941). Під час війни викладав у київському танко-технічному училищі. Потім працював кореспондентом у «Літературній газеті», в журналі «Дніпро», в апараті СПУ, старшим редактором Головного управління виробництва кінофільмів, відповідальним редактором газети «Друг читача». Перекладав переважно з російської та узбецької мов, в тому числі «Оповідання» Л.Толстого(1947), «Вибрані твори» О.Купріна(1950), твори Шолохова М., Горького М., та ін..

  ·         100 років від дня народження  Василя Архиповича Гелети, Героя Радянського Союзу. Народився 08.05.1918 році в с.Чортория Іллінецького району . Герой Радянського Союзу, кавалер Ордена «Леніна», трьох орденів «Червоного Прапора», двох орденів «Червоної Зірки». В звані полковник авіації у 1973 році  вийшов у відставку. Помер в 1981 році. Похований м.Моніко Московської області. У рідному селі Василя Архиповича 9 травня 2007 року було відкрито пам’ятну дошку.  

·         105 років з дня народження та 75 років з дня смерті легендарного месника, партизана Івана Івановича Калашника. Народився 16 квітня 1913 року в с.Кальник. В 30-х роках переїхав в с.Хвилю Монастирищанського району, звідти і пішов на фронт. Був прикордонником. В перший місяць війни військова частина, в якій служив Калашник попала в оточення, але відважний воїн вирвався зі смертельного кільця і згодом прибув у рідне село, де жили його дружина та діти. На той час село вже було окуповане. Іван Іванович хоч був людиною молодою  (28 років), але дуже мужньою, кмітливою, часто випробовував свою долю. Він організував загін, який налічував спочатку 40 партизанів. Загін відважного народного месника здійснював рейди по районах Вінницької, Київської та Кіровоградської областей, громив поліцейські управи та німецькі  гарнізони. Влітку 1942 року Калашник налагоджуе зв’язок з партизанськими загонами «За Батьківщину», ім. Леніна та ім. Кірова. Загинув Іван Іванович Калашник 28 лютого 1943 року о 6 год ранку в ceлi Кантелина від підлої руки зрадника, не доживши до свого тридцятиріччя два місяці.

  ·         135 років від дня народження Аврахама Висоцького (1883р.) європейського прозаїка уродженця с.Жорнище. Писав російською мовою. Закінчив Немирівську гімназію. Вивчав стоматологію в університетах Росії та США. Перші літературні спроби дістали схвалення М.Горького. у 20-х були популярні його романи «Тель-Авів» та «Зелене полум’я», історичний роман «Сарагоса» про життя іспанських євреї аза часів інквізиції.

·         100 років від дня народження та 35 років з дня смерті Паламарчука Івана Васильовича, поета, сатирика, полеміста, члена ОУНБ.  Народився у 1918 році в с.Жадани Іллінецького району. Випускник Уманського сільськогосподарського інституту, агроном. Під час війни перебував у місцевому загоні УПА, обласний політичний референт у 1943 році. Автор численних листівок з національної тематики. Випускав у підпільній друкарні с.Жадани пропагандистку прокламацію. Після війни працював в агрошколі с.Грушківці Летичівського району Хмельницької області. Помер у 1983 році і похований у с.Жадани. 

***

370 років (1648р. 23-25 травня) тому відбувся бій Максима Кривоноса із Яремією Вишневецьким у Дашеві. Після бою відбулося поховання польських вояків – виникнення Польського кладовища у Дашеві.

370 років (1648р.) тому утворено Кальницький полк.

370 років (1648р.) тому Дашів став сотенним містечком Кальницького полку.

250 років (1768р.) тому – розгром Коліївщини та покарання повстанців ( у тому числі дашівчан).

245 років церкві Покрови Пресвятої Богородиці.  Дерев'яний храм збудований у 1773 році, стиль козацьке бароко. Пам'ятник архітектури 18 століття

205 років (1813р.) тому розгорнувся антикріпосницький селянський рух на Поділлі під проводом У.Я.Кармалюка( тривав до 1830-х рр..).

100 років (1918 січень) тому було утворено першу Дашівську Раду робітничих та селянських депутатів.

95 років тому 7 березня 1923 р. Дашів стає районним центром. За новим адміністративним поділом Дашів розділено на три села: Новий Дашів, Старий Дашів та Польове. Новий Дашів став районним центром Гайсинського округу.

95 років тому відкрито Дашівську районну лікарню, аптеку, фельдшерсько-акушерський  пункт.

95 років  Іллінецькій міській мультимедійній бібліотеці. В листопаді 1923 року в смт. Іллінці відкрився селищний будинок /сільбуд/, при якому було організовано читальню, яка і стала початком заснування бібліотеки. Засновником та незмінним керівником її аж до виходу на пенсію була Марія Іванівна Камінська. Згодом бібліотека перейшла в більше приміщення, яке знаходиться між теперішньою музичною школою і аптекою, тут було вже 2 книгосховища абонемент та читальний зал на 50 місць. В 1962 році бібліотеці надано нове двохповерхове приміщення, яке знаходилося за редакцією районної газети «Трудова слава». Завідуючим бібліотеки призначено Г.С.Чирву. В 1965 році з відновленням Іллінецького району, бібліотека стає центром методичної роботи , на її базі проводяться кущові та обласні семінари, її визнано центром практики для учнів Тульчинського культурно-освітнього училища. В 1979 році бібліотека перейшла на нову форму роботи. Організовано єдину централізовану бібліотечну систему, котра функціонує до сьогодні. В 1992 році бібліотека переїжджає в нове типове, спеціально збудоване приміщення, площею в 1,5 тисячі квадратних метри. Тут же (на другому поверсі) знаходиться і районна бібліотека для дітей.

85 років (1933р. ) тому в Дашеві утворено дитячий будинок для сиріт.

70 років з дня офіційного заснування Іллінецької районної бібліотеки для дітей. Районну  бібліотеку для дітей організовано за рішенням районного відділу культури 1 липня 1948 року. До цього з 29.09.1947 року діяв дитячий відділ при районній бібліотеці для дорослих

55 років (1963р.) тому в Дашеві дитячий будинок для сиріт реорганізовано в допоміжну школу-інтернат.

55 років (1963р.) тому побудовано електропідстанцію, Дашів електрифіковано.

 

 У 2016 році Іллінеччина відзначатиме:

625 річчя першої письмової згадки про містечко Іллінці

215 років від дня народження та 145 років з дня смерті Тимка Падури, польсько-українського поета, композитора. Автора відомої польсько-української пісні "Гей, соколи".

215 років від дня народження та 140 років з дня смерті Северина Гощинського, польського громадського діяча, письменника, поета, видатного представника польсько-української школи романтизму.

185 річниця  Польського повстання у Правобережній Україні, центром якогог було містечко Дашів Іллінецького району.

105 років з дня заснування народного самодіяльного театру при районному будинку культури м. Іллінці.

95 років з дня заснування Іллінецького державного аграрного коледжу.

80 років від дня народження Петра Федоровича Бондарчука (с.Талалаївка, нині Василівка Іллінецького району), поета  та прозаїка.

80 років з дня народження Віктора Васильовича Мацька, історика, краєзнавця з с. Кальника.

75 річниця окупації міста Іллінці, початок трагедії Голокосту, масові розстріли єврейського населення містечка та сіл району.

75 років з дня народження Ігора Юрійовича Радзіха, письменника та краєзнавця.

70 річчя з дня народження Марії Іванівни Коцюруби, Героя Соціалістичної праці СРСР.

70 роковини Голодомору в Україні 1946-1947 років.

70 річчя з дня народження Миколи Федоровича Романова, заслуженого працівника культури України.

55 річчя  з дня народження Ольги Григорівни Рудник, історика та краєзнавця.

 

У 2015 році Іллінеччина відзначатиме:

575 років м. Іллінці

60 років тому в Іллінцях почала виходити газета "Життя колгоспника"

95 років з дня відкриття селекційної станції в Іллінція

140 років Іллінецькому Цукровому заводі

265 років тому споруджено дерев'яну Покровську церкву (1750р.) в с.Василівка

65 років від дня народження Світлани Травневої (Єлисеєвої Світлани Миколаївни) - 22 травня.  Народилася в с.Неменка Іллінецького району. Педагог, журналіст, поетеса. Член Національної Спілки журналістів. Автор збірок: "Із невідомості спішу", "Твоє світло в моєму вікні", "Пелюстковий сніг", "Ходить казка дивним лісом", "Сповідь любові", "Каштановий дощ" та інші.   

105 років від дня народження  двічі  Героя Радянського Союзу Бойка Івана Никифоровича  (1910р.-1975р.) Народився в с.Жорнище Іллінецького району.

110 років від дня народження Олександра Дорофійовича Ганжи. Народився в с.Жорнище Іллінецького району. Народний гончар-скульптор, звання "Народний художник України" удостоєний в 1980 році. Створив цілу серію посуди з глини, стінки яких зображують людей, тварин та рослин. У 1982 році у видавництві "Мистецтво" вийшов альбом "Олександр Ганжа".

************************************************

У 2014 році Іллінеччина відзначатиме:

120 років від дня народження українсько-польського письменника, уродженця с.Кальник Ярослава ІВАШКЕВИЧА (20 лютого)

95 років від дня народження ШИМКО Григорію Лук'яновичу (28.02.1919 - 26.05.2003), Герою Радянського Союзу уродженця с. Хрінівка (28 лютого)

60 років від дня народження БІЛОУСА Василя Михайловича, поета м.Іллінці (13 березня)

95 років від дня народження  ІЖЕВСЬКОГО  Віталія Іовича - майстра народної пісні, композитора, фольклориста, збирача народної творчості, фундатора і першого керівника самодіяльного народного хору "Вінок Поділля" Іллінецького районного будинку культури, родоначальника агітбригадного жанру на Вінничині. (19 квітня)

85 років від дня народження ПІЛЬЧИНА Олександра Йосиповича, композитора м.Іллінці (24 квітня)

70 років від дня народження КАЗЬМИРЧУКУ Григорію Дмитровичу, доктору історичних наук уродженця с.Кальник (9 травня)

100 років від дня народження ЗАПАДИНСЬКОГО Олександра Семеновича, Героя Радянського Союзу  уродженця с.Кальник (6 червня)

80 років від дня народження КІСЬОРІ Дмитру Захаровичу, письменнику м.Іллінці (5 листопада)

105 років від дня народження БРАЦЮКУ Миколі Захаровичу (1909 - 22.11.1943), Герою Радянського Союзу уродженця с.Хрінівка

250 років  Свято-Михайльвській церкві смт.Дашів